Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Рушницю, швидко!
Нансен миттю обернувся і побачив, що товариш лежить на кризі, а над ним стоїть величезний білий ведмідь. Юхансен стискував звіра за горло і силкувався відіпхнути від свого обличчя його роззявлену пащу. Нансенова рушниця лежала в чохлі на каяку. Він кинувся до неї. В ту мить, коли він доторкнувся вже рукою до приклада, відіпхнутий різким рухом човен захитався і почав відпливати.
Скочити у воду й стріляти з каяка? Ні, це надто довго. Нансен ухопився за каяк, намагаючись притягнути його, і зпову почув здушений голос:
— Стріляй швидше, бо буде пізно!
В ту саму мить Нансенові вдалося нарешті вхопити рушницю, набиту шротом. Відтягнувши курок, він сидячи вистрілив, цілячись у голову ведмедя. Звір повалився на лід. Юхансен стояв уже з рушницею в руці.
— Він підкрався так тихо, — збуджено розповідав Юхансен за хвилину, — я почув за собою шелест і подумав, що то пес. Раптом як смальне мене лапою по голові, аж в очах потемніло. Отоді я зрозумів свою помилку! Та було вже пізно. Я повалився мов підтятий на кригу. Опритомнів тієї миті, коли відчув, що клишоногий хоче відгризти мені голову, як тюленеві. Я схопив ного за горло, стиснув щосили і крикнув. Ведмідь остовпів. Але це тривало якусь секунду. Потім він знову напав. Я крикнув удруге. Собаки вчепилися йому в задні лапи, і він відскочив. Я зірвався на ноги, схопив рушницю, але, на щастя, ти вже вистрілив. Ще б трохи — і кінець.
Обидва полегшено зітхнули, дивлячись на величезну тушу, розпластану на кризі. Собаки одійшли од ведмедя. Вони накидалися на звіра тоді, коли той рухався, а нерухомого боялися. Відчували тут якийсь підступ.
Нансен не приховував захоплення витримкою товариша. На щастя, ведмідь не встиг завдати Юхансену великої шкоди. Стер тільки лапою бруд із щоки і трохи поранив руку.
Невдовзі мандрівників чекала ще одна хвилююча подія. Цього разу нарешті радісна. Від суходолу їх відділяла вже тільки вузька смуга води. Може, нарешті пощастить дістатися до нього? В щоденнику подорожі Нансен занотовує коротко:
«Винятково щасливий день. Ведмідь не загриз Юхансена, і ми вже біля самісінької «обітованої землі».
Холодні, стрімчасті скелі, що прямовисно спадали до моря, захищали підходи до острова. Внизу вони були неприступні, а вгорі приховані густими пасмами туману, крізь який не міг пробитися зір. Мандрівники мовчки пливли вздовж грізних берегів, що наганяли жах, даремно шукаючи безпечного місця, де можна було б висісти на острів. Вони весь час мусили остерігатися величезних крижаних брил, які відламувались од вершин льодовика і з гуркотом валилися в море. Пливли дуже довго і все не могли пристати до берега.
— Оце так сповнення мрій, — силувано пожартував Фрітьоф. — Як на мене, то краще б нам і цю ніч провести на кризі. Як ти гадаєш?
У відповідь мовчанка.
— Ялмаре, прочумайся, ради бога! Не будемо ж ми тут зимувати, бо подохнемо з голоду в цій пустелі. Перед нами відкрите море. Весла і вітрила швидко понесуть нас тепер на південь, додому. Ти чуєш мене?
Юхансен мовчки кивав головою. Йому вже було байдуже. Спати, спати будь-що! Не йти, не веслувати, не ставати день у день табором на кризі. Забитися в якийсь кут і хоча б хвилину відпочити в тиші, теплі і спокої.
Наступні дні мало одрізнялись од попередніх. Мандрівники, як і раніше, пливли вздовж тих самих похмурих, затягнутих сірим туманом берегів. Тільки-но, нарешті, роз'яснилося небо, Нансен видряпався на якийсь вищий за інші торос і нетерпеливо вдивлявся звідти в горизонт. Тяжко зробилося йому на серці. Скільки сягає око, тягнулись у далечінь якісь острови й острівці — з неприступними берегами, суціль укриті шапками льодовиків, усі, як близнята, схожі один на одного.
Найближчому острову Нансен дав ім'я Єва, другому — Лі в, а третьому, на який їм вдалося нарешті висадитися, Аделаїда, на вшанування пам'яті давно померлої матері. Весь невеликий архіпелаг назвав Білою Землею. Якби ж то знати, де знаходяться ці нововідкриті землі. Певне ж, не біля берегів Шпіцбергена. Тут острови мають іншу форму та й над головою раз по раз пролітають пташки, яких там ніколи не спостерігали. Виходить, це Земля Франца-Йосифа? Але на яких вони опинилися берегах величезного архіпелагу — східних чи західних? Адже це має неабияке значення. Якщо західні, то кінцева мета мандрівки була б не така вже й далека. Може, ще пощастило б вернутися на зиму додому.
Нансен не наважується виповісти ці думки вголос, щоб не подавати марних надій Юхансенові: розчарування дуже болісні й збавляють сил, а їх треба ще багато. Що більше він ознайомлювався з місцевістю, то кращий ставав у нього настрій. На пустельних острівцях, що з першого погляду відштовхували своєю мертвотністю, пульсувало життя. В одному місці на снігу було видно сліди величезних ведмежих лап, в іншому вилежувалися на сопці стада тюленів, що налічували часом по кілька десятків штук. Від них прибережні крижини здавалися чорними. Над головою раз по раз пролітали якісь невідомі, дивовижні птахи — Нансен-зоолог не завжди міг і назвати їх.