Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Після тижневого постою мандрівники знову вирушили в путь.
— І знову все стає нам на перешкоді, — напівзлостиво, напівжартома мовив Фрітьоф. — Ти тільки глянь: ледве встигли ми полагодити каяки — води й сліду нема. Наче хто навмисне зцементував ці крижані поля.
Юхансен сумовито похитав головою:
— Не хотілося б мені цього казати в недобрий час, але матимеш ти ще цієї води стільки, що й не радий будеш. Ми ще проклинатимем її.
І справді, незабаром мандрівники вже проклинали її. Між торосами лисніли темпі вимоїни, а далі знову був лід. Оце так пиріг! Нансен сам вирушав у розвідку, шукаючи найзручніший перехід для упряжки.
«Це були моторошні хвилини, — розповідав пізніше Юхансен матері. — Часом мені здавалося, що Фрітьоф не вернеться вже ніколи, що я залишуся сам. Сам у цій пустелі. Мене охоплював жах. Хотілося бігти за ним, затримати його, не пустити. Ще й тепер я не раз переживаю це уві сні і пробуджуюсь, мокрий від холодного поту. Ні, мамо, ви цього не зрозумієте, ніхто не зрозуміє, хто сам того не пережив, не чув тієї тиші, кому не доводилося цілими місяцями й роками не бачити нічого, крім тієї страхітливої білизни».
Якось Фрітьоф повернувся з розвідки, аж змінившись з лиця. Він був страшенно стурбований.
— Заблудився! — мовив коротко.
— Як?
— Не можу збагнути, де ми перебуваємо. Не знаю. Може, це дається взнаки перевтома. А може, я припустився помилки. Пам'ятаєш, тоді, коли ставив хронометр? Тут досить дуже дрібної, бодай десятисекундної похибки, щоб замість суші вийти у відкритий океан.
— Ти, Фрітьофе, завжди побоювався, що ми занадто відхиляємося на схід.
— Так, останнім часом ми йшли на південний захід. Мене бере сумнів, чи не минули ми вже північного краю архіпелагу Землі Франца-Йосифа. Це була б для нас катастрофа.
— Там по південному краю льоду далі йти неможливо, — підхопив Юхансен.
— А подорож у каяках без харчів теж немислима, — вторив Нансен. І тут же докинув уже твердіше: — Не журися, друже, якось дамо собі раду! — Проте в його голосі не було колишньої певності.
Вода на поверхні криги вночі замерзала, вкривалася тонкою, мов скло, шкаралупою. Вона з тріском лопалася під полозами, сани провалювалися й загрузали. Люди брели по коліна в цьому полярному болоті, собаки часом геть поринали в ньому, ледве вигрібаючись на поверхню.
Наприкінці червня мандрівники, що зовсім уже вибилися з сил, добралися до величезної вимоїни. Занадто великої, щоб можна було її обійти.
— Може, випробуємо нарешті наші човни?
Юхансен знав: питання Нансена — все одно що наказ.
Не промовивши й слова, він почав знімати з саней каяки. Мандрівники вже давно докладно обміркували, що залишать, коли їм доведеться далі подорожувати морем. Каяки затонули б під тягарем усього спорядження. Але в останню хвилину страх стиснув серце Юхансенові.
— Що робити із запасними лижами? — запитав він і здригнувся, почувши рішучий голос:
— Залишити!
— Брудні сорочки, білизну?
— Залишити!
— Намет?
У відповідь мовчання. Залишити памет? Як же тоді ночувати на цьому вітрі, на снігу? Вони вагалися, переживаючи внутрішню боротьбу.
— На цей раз ще візьмемо, — почув, нарешті, Юхансен і відчув полегкість.
— А спальний мішок?
— Залишити!
Це вже було занадто. Юхансен не витримав.
— Як? Викинути спальний мішок? В чому ж ми тоді спатимемо? Це божевілля!
— Він же мокрий, брудний, важелезний, — слабо протестував Нансен. — Хочеш, щоб ми потонули? — Але, спостерігши заперечення в очах товариша, швидко докинув: — Можна зрештою спробувати, бери. Викинути завжди встигнемо.
Каяки, поставлені на відстані двох метрів один від одного, треба було скріпити лижами. Впоперек них мандрівники поставили сани: одні на носовій частині, другі — на кормі. А що робити з собаками? Їх лишилося вже тільки троє. Але й цих ніяк було забрати. Нансен відвернув голову, помітивши, що його товариш підносить рушницю до плеча. В такі хвилини у нього завжди виникало враження, що вони вбивають когось із близьких. Раптом він почув радісне гавкання. Побачивши високо встановлені на каяках сани, пси миттю повскакували в них і зручно повкладалися, приязно помахуючи пухнастими хвостами здивованим людям. Так вони самі вирішили свою долю.