Завоювання Плассана

І Муре почав стежити за сином. Коли він думав, що той у абата, він суворо кликав його вниз.

— Про мене краще б він ходив до жінок! — закричав він якось у розпачі.

— О пане, — вигукнула Роза, — це жахливо! Що це ви вигадуєте?

— Еге ж, еге ж, до жінок! І я сам поведу його туди, якщо ви доведете мене до краю з вашими попами!

Серж, звичайно, був членом Молодіжного клубу, але ходив туди рідко; на самоті він почував себе краще. Коли б не абат Фожа, з яким він там іноді зустрічався, ноги б його там не було. Абат навчив його якось у читальні грати в шахи. Довідавшись, що «малий» зустрічається з абатом навіть у клубі, Муре заприсягнувся, що в наступний понеділок одвезе його на вокзал. Валізу було спаковано, і на цей раз насправді, але Серж захотів провести останній ранок на просторі в полі і повернувся весь мокрий, потрапивши під раптову зливу. Він мусив лягти в ліжко; його трясло, зуб не попадав на зуб. Три тижні Серж був між життям і смертю. Одужання тривало цілих два місяці. Особливо в перші дні хвороби він був такий кволий, що, лежачи на високо покладених подушках з витягнутими вздовж простирадла руками, скидався на воскову фігуру.

— Це ви винні, пане! — кричала куховарка Муре. — Якщо дитина помре, на вашій совісті буде гріх.

Поки життя його сина було в небезпеці, Муре, похмурий, з очима, червоними від сліз, тинявся мовчки по кімнатах. Він рідко піднімався нагору, а більше топтався в передпокої, чекаючи, поки вийде лікар. Коли він довідався, що Сержа врятовано, він прослизнув у його кімнату, пропонуючи свою допомогу. Але Роза виставила його за двері. Він не потрібний; хлопець ще не настільки здоровий, щоб терпіти його грубощі; краще б він ішов у своїх справах, аніж плутатися під ногами. Тоді Муре залишався сам на нижньому поверсі, ще більш зажурений, без усякого діла; він казав, що йому ніщо не миле, ні до чого нема охоти. Проходячи передпокоєм, він часто чув на третьому поверсі голос абата Фожа, що проводив цілі дні коло Сержа, який почав видужувати.

— Як йому сьогодні, пане абат? — питав боязко Муре у священика, коли той сходив у садок.

— Трохи краще; це триватиме довго, треба дуже берегти його.

І він спокійно брався до свого требника, а батько, з садовими ножицями в руках, ходив слідом за ним по алеях, шукаючи нагоди завести з ним розмову, щоб дістати детальніші відомості про «малого». Коли Серж став уже зовсім одужувати, Муре помітив, що священик майже не виходить з кімнати хворого. Щоразу, піднявшись нагору, коли там не було жінок, він бачив, що абат сидить біля юнака, тихенько розмовляє з ним, робить йому дрібні послуги, — то підсолодить напій, то поправить ковдру, то подасть якусь потрібну йому річ. Всі в будинку розмовляли пошепки; півголосом сказані Мартою чи Розою слова, якась особлива зосередженість перетворювали третій поверх ніби в куточок монастиря. Муре відчував у своїй домівці дух ладану, часом йому здавалось від того шепотіння, що там, нагорі, правлять месу. «Що вони там роблять? — думав він. — Малого врятовано, вже ж не причащають вони його».