Одіссея найкращого сищика республіки

— Тривога! — закричали. І прикажчик, і ті, хто був поруч, на землю впали. Мабуть, навчені були. Залунали постріли. Але авто вискочило з набережної на вулицю й зникло за рогом. — Наздогнати! Наздогнати!

Харламські почали розвертатися, але, я так розумію, шоферів у них добрих не було, тому зачепилися один об одного. Кричали, лаялися, потім розчепилися, одне авто залишилося, бо заглухло. Пасажири з нього в інші машини розбіглися, а шофер вискочив — і ну штовхати! Якось завів, заскочив і хотів їхати за своїми. Аж тут я на дорогу вибіг.

— Ти куди! Тікай! — злякався прикажчик. Водій переді мною загальмував і страшенно вилаявся — мовляв, чого тобі, селюче, потрібно? Я на нього браунінг наставив, підбіг, за барки витяг, револьвер забрав, дав копняка — аж покотився він. Я сів за кермо і поїхав. Позаду стріляли, кричали, одна куля скло розбила, але втік.

Гнав собі, кілька кварталів проїхав, коли побачив попереду одне авто перекинуте. Біля нього кілька бійців харламських, скривавлених, бо голови порозбивали в аварії. Махали руками, щоб зупинився, але чого мені було зупинятися? Далі гнав. Ще одне перекинуте. А потім вискочив на вулицю і побачив аварію. Те авто, що тікало, врізалося в інше, теж харламське. Дівка, що всередині була, вискочила й відстрілюватися почала. Харламські за своїми авто сховалися і теж стріляли. Їх більше було, підстрелили б дівку.

— Митрофан наказав не стріляти! — заволав я і промчав повз харламських. Ті розгубилися й стріляти припинили. А от дівка могла мене й підстрелити. Кілька разів вистрелила, добре, що я пригнувся, згори кулі продзижчали. Пригальмував, двері відчинив, дивлюся — дама пістолет перезаряджає.

— Князівно, сідайте!

— Ваню? — Вона дуже здивувалася, але зметикувала швидко. Одразу стрибнула в машину, з валізою. Я дав газу. Харламські тоді тільки второпали, що я чужий, почали стріляти, потім переслідували, але князівна пригощала їх влучними пострілами. Виштовхала з заднього сидіння тіло зарізаного десятника і з двох рук била. Спочатку одне авто злетіло, а потім і друге.

Так, стріляла вона дуже влучно, казала, що батько з дитинства вчив її поводитися зі зброєю, мріяв про сина, доньку виховував так, наче вона хлопчик.

Князівною я свою знайому назвав не задля того, щоб похвалитися та прибрехати. Була вона справжня князівна, донька князя Гагаріна-Курдзи, нащадка роду заможних бессарабських землевласників. Щоправда, батько її виявився господарем так собі, землі мав багато, але всю в банки позакладав. Набрав кредитів, заплутався в боргах, судилися йому ганьба і прощання з родовими маєтками. Вирішив доньку заміж вигідно віддати. Знайшов жениха — багатого, але пришелепуватого, Поліні він не подобався, але вирішила допомогти батькові. Та просто з весілля дівчину зухвало викрав знаменитий бессарабський розбійник Григорій Котовський, із яким я ще до війни кілька разів стикався. Думав Гриша взяти за Поліну викуп, може, мріяв спробувати тіла княжого, та натомість наштовхнувся на пістолет, а потім і на кулак. Перетворився з викрадача на слугу. Удвох вони почали в Одесі бешкетувати. Я тоді саме працював там на прохання пана Бенціона, Анюта тільки починала співати після своїх пригод. Там ми всі й познайомилися. Тоді таке закрутилося, що багато хто голів не дорахувався, але князівна врятувалася. Відтоді її не бачив, і ось на тобі, зустрів.

— Ну, здається, відірвалися! — Вона перелізла на переднє сидіння і міцно мене розцілувала, я ледь із дороги не злетів. — Іване Карповичу, як же я вас рада бачити! Ви наче янгол-охоронець! Звідки ви тут узялися?

— Та сиджу, повітрям дихаю, а тут стрілянина, гонитва. Дай, думаю, подивлюся, що за дива. Коли бачу — князівна в халепу втрапила. Ви ж знаєте, Поліно, що я дамам у біді завжди допомагаю, от і втрутився. А ви ледь мене не пристрелили.

— Я ж не знала, що це ви. І пристрелила б, але набої закінчилися! — Зірвала біляву перуку. Під нею було коротке чорняве волосся, наче у хлопчика. — Але як же я рада вас бачити!

— Я теж, але треба думати, що далі робити. З міста ми вискочили, але у степу нас швидко знайдуть.

— Хто знайде?

— Власник цієї валізи, — кивнув я на заднє сидіння.

— І що воно за людина? — спитала князівна без жодного остраху.

— З дуже поганим норовом людина. Вбивати любить.

— Ну, ми теж не янголи. — Князівна посміхнулася.

— Та бачу, що ні. Ви ж, Поліно, обіцяли, що кинете розбійничати.

— Іване Карповичу, чесне слово, покинула ж! Три роки прожили з моїм Сашком чесно! Дитина в нас народилася. Сякі-такі гроші були, Сашко справу організував. Орендував цілий сад, яблука постачав до Києва і Москви. Все непогано було, а потім почалися у нас неприємності. Купець сусідній маєток придбав і почав на наш заглядатися. Запропонував ціну, ми відмовили, бо ціна так собі. Підіслав людей, щоб нам сарай спалили. Він з усіма так чинив: доведе людину, залякає, а потім за копійки купує що хоче. Але ж не на тих напав. Тільки погасили ми сарай, я на коня й поїхала до купця. Трьох собак пристрелила, двом слугам коліна пробила, а самому купцю довелося всі зуби вставляти після того, як щелепу підрихтували.

— Ох, Поліно, були ви різкі, такі й залишилися.