Між орлами і півмісяцем

— Треба на те, куме, згоджуватися,— встряла Явдоха,— ми тут межуємо з московським людом,— гріла родинним поглядом Сірка,— то всього за роки надивилися. Деякі московити, чув же, бідніші за наших викітчан-осідців, а що тих кровососів у них на тілі, то як бліх на поганому псові. Тому й тікає, найпаче безсімейний московит, від дворянина чи боярина світ за очі, тому він до хижості злобивий, розбійний і злодіюватий. А та матерщина стоколінна із соромітщиною, що й від чад не ховається.

Мова перейшла на інше. Згадали ченця Григорія з Чудового монастиря, Лжедмитрія, якого було вбито в Калузі у Тушинському таборі, Івана Разю, ворохобства у Пскові, в Новгороді, соляні бунти, свейського посланця Франца Меєре, що зачастив до Хмельницького, польського емісара Песецького, Шабаші-бея Мухамедового і Наїм-бея турецького, що привіз найбагатші дари гетьманові на верблюдах. Говорили і про своїх простолюдинів, які в Слобожанщині живуть самоврядувально, користуючись пільгами і не бачачи завтрашнього...

— Кажуть, гетьман тепер податками всілякими обкладає люд і на волостях, і в містах, як ті бояри,— нагадала Явдоха присутнім.

— Війна, кумо, на смерть, то треба ж десь брати статків для неї,— заступився Сірко за Хмельницького.

— Війна війною, а віддавати люд на поталу боярам за срібні старшинські гаразди — гріх непростимий. Недарма ж кобзарі його проклинають у думах,— стояла на своєму Явдоха.

— Та ще ж не знати, добрі люди, куди воно поверне,— заперечив Сірко.— Хворий тепер і недужий, кажуть, пан Богдан.

— Отож і біда,— озвався Симон Павлуха.— Що буде, коли й гетьмана не стане? Був я, пане Сірку, в Дебрянську сотником до приходу полку Мещерського, то набачився,— скаржився Симон Павлуха.— Злодійство почалося вже з першого дня. До жінок наших та дівчат, даруйте, пані Явдохо, в них тваринна похіть...

— Оце і є найболючіша біда нашого жіноцтва тепер,— глянула Явдоха на Симона Павлуху,— а ще коли чоловіків і молодиків вибито на війні, то лихо одне, та й годі. Хоче не хоче, а час дівчині, даруйте, приходить, то лізе під москаля, мов заєць у пасть полоза. Он у Білгороді покриток уже чимало, а це ж лише квіточки, то якими будуть ягоди, можна собі уявити. Оксана Ромоданова — і та скаржилася мені потайно, що, як бояринею стала, рідних батьків може прийняти в себе лише таємно, коли воєвода десь відлучиться. Аж сльозою, бідна, облилася. Ота матерщина їхня, сороміцтво, шельмування, підступність і зневага до цноти — ведуть до розтління, розбещення і баламутства.

— Про магдебурзьке право воєвода своєму війтові і згадувати зарік, як той нагадав йому за вимогою сполеченства,— згадав своє Дзиковський.— Таж нам навіть ляхи не чинили в тому супротиву. Кажуть, що і Силуянові Мужиловському те не благословив цар у Москві для Гетьманщини.

Сиділи ще чимало в застіллі, жували і пережовували новини і лиха люду рідного, обмірковуючи і повертаючись до організації полку в Слобожанщині. Іван Сірко, випалюючи люльку перед сном, гризся і отим полком, і влаштуванням синів, що були загатою в його припустимому прийдешньому чільстві.

Встали в другодень нерано. Лише Олена та Явдоха потиху поралися по господарству і в куховарні. При «Отче-нашеві» всі молилися за святого мученика Теодора і мучеників збіглих та порубаних, в колодках, в ланцюгах, під канчуками, уярмлених — хрещених і нехрещених. Для Сірка черниця Олена була Христовим воєводою в спідниці. Одягнута скромно — в грубосуконну ворсисту байкову сукню, на грудях мала того ж хреста, а на ногах — доладні шкапові постоли, підв'язані шнурами. Поновилися вчорашні розмови в застіллі.

— Чули, мабуть, миряни мої хороші, що на Москві всяко ганьблять Сильвестра Косова і преподобного архімандрита Тризну яко єретиків, вимагаючи від них підлеглості сатрапному Никонові, який самочинно нарік себе патріархом без благословіння патріарха Константинопольського,— була знову мов заведена Олена.— Недужий, чувати, Косов по тій причині і по вині гетьмана, бо той не хоче перенести свій регімент до Києва і захистити святі храми Божі від наруг, а найпаче від московитів. Зажерливе користолюбство, бездушність і бездуховність, розпутність, брехливість, лукавство, облуди, підлабузництво, непорядність і несовісність — їхня натура, а особливо дворян, воєвод, окольничих, думних і всяких лжеслужителів церкви Христової, що й обряд сочетання-браку творять силою, вінчають словесами Бога за наказами стольника, окольничого, боярина і воєводи, благословляють першу ніч жони з її владикою, а в суди жінок не допускають, яко тварин безмовних,— горіли очі Олени від переповненості обуром.

— Миряни мої! — мов наставляла присутніх благально.— Всякі Божі люди на землі за святими заповідями мають жити у своїх власних державах, малі вони, чи більші, або й найменші, не зазіхаючи на чуже, бо тільки так один народ не буде гнітити і грабувати другого. Що ж до царів московських та лжехристових никонівців, то вони, мов пошесні моровиці, мусять, що та Картагена, бути дощенту знищені, бо без того ні захланні загарби, ні антихристові святоблудства не припиняться ніколи,— робилася аж пророчою Олена.