Між орлами і півмісяцем

Стояли мовчки, палили люльки, і кожний думав своє.

— Кажеш, очерствів, товаришу,— зітхнув Сірко.— Всі ми очерствіли, а я ще так осатанів, що ледь стримав себе, бо не дай Боже, що й робив би, а найпаче з воєводою і його милосердним словоблудством. Немає в нас сили належної, і тим користаються отакі захланці.

— Що захланці, то істинно, а що не маєш сили, то дарма нарікаєш на себе, думаю. Я також часто потерпаю від ошаління, але щоб отак шалів, як ти в очах, то не вмію. Тяжким поглядом Бог тебе обдарував.

— На жаль чи на щастя?

— Думаю, на щастя, бо нам той шал ой як треба тепер,— по роздумі відповів Чорноморець, щось розмірковуючи.— Сідай, посидимо на оцій лавиці, отамане,— запросив він Сірка.— До чого дійде в нас — передбачити несила. Адже оцей кабанюра з царем на вустах зробить нас служками і підданцями, а до всього — він певний, що інакше й бути не може.

— Тяжко передбачити, але до чогось дійти мусить,— подобався Сіркові сотник.

— Різний ми люд з московитами,— вів, зітхнувши, сотник,— наші козацькі чільці виростали із козака-рядовича за кміт, тямковитість, вправність і здібність, а у них вони спадкові слуги або найманці і плазуни-холуйники, як ось пан Григор. У них підлеглі — лише власність, тяглова худоба, товар для продажу й купівлі, як і в ординців. Ми з паном Миною Басюрою і іними сотниками і війтами та отаманами козацькими отут, в Закурщині, в. Забоянні, в Посейм'ї й Осколлі, в Зафатежжі й Щиграх, зварившись на помежжях, зробили висновок, що московитські людини і мислять, бідні, по-іному. У них пан до вищого стану належить, вони і Бога, і пана кличуть господином. Нарікати на нього навіть не сміють, бо те єресі і святотатсву рівне. Їхні пани якоїсь святості для сіромного життя не допускають, про громадське-спольщенне право і говорити не можна, бо все в них господинове і цареве.

— Що ж нам робити, по-твоєму? — спитав у заклопоті Сірко.

— В першу чергу, як думаємо, ошатнювати, ошколювати, оконювати, озброювати людинів своїх, освячувати місця церквами і дяківками, добуваючи користь і з гетьманових віців, і з царських пільг, зміцнювати їх спольщинами, сотнями і полками. Немає, пане отамане, доста в нас військових стратегів, тому все сув'язується тут самопливним способом та ще під неперестанними наскоками ногаїв і ординців.

— А де у Слобожанщині те найнеобхідніше? — щось думаючи своє, спитав Сірко Чорноморця.

— Гадаємо, в Поореллі, в Поосколлі, в Пововчанні, на Валуйківщині — на вгамарованих ординсько-ясирних сакмах теперішніх,— тішився сотник, що співбесідник метикує над сказаним.— Людолови тепер обходять Білгородський острог то з одного боку, то з другого, а воєвода Ромодан, як переконаний пан полковник Дикий, радий тому. Я так розумію, що козак козака мусить в першу чергу розуміти, а тоді вже узгоджувати розбіжності. Так от нагальним нині є зорганізування нових полків із сотенних міст і осідків, для цього велика потреба є у військових отаманах.

Якийсь час сиділи мовчки, потім згадали про бої з ляхами, сидіння в Азаці, про полеглих, яких було не перелічити.

— Гори, пане отамане, із них можна було б скласти, а чого домоглися? — по мовчанці журливо сказав сотник.— Пшик, та й тільки! А кращі мужі в землі! І жінки теж: Олена Завистна, Марія Богуславка, Настя-Роксолана, Маруся Чураївна,— шморгнув він носом мимоволі.— Жоден люд на землі не поклав стільки офір, як наш!..

— Мусимо вижити, пане сотнику, серед отаких сусідів, вистояти якось,— зітхнув і Сірко.— Тішуся, побратиме, твоєю розмислістю і стійкістю,— зауважив згодом,— а чому ти у воєводи — не розумію.

— Перше, як прийшли ми до резону, є конча необхідність тутейшого зорганізування,— після мовчанки сказав Чорноморець,— а друге... Жінка, дітей шісток у мене по Азаці, мушу хоч трохи підняти їх, бо зміна ж росте, а без неї до чого ми доживемося? Та й родина сюди перебралася, то ото воно все докупи й зійшлося...

— Дякуємо щиро,— почули співбесідники голос господині,— що не погордували-сьте, пане воєводо, і навідали нас,— випроводжала Явдоха з чоловіком геть охмелілого гостя і його дружину.— Приготувала-м тутки ось трохи дарунків, то не осудіть, будь ласка,— дала Явдоха воєводисі до рук баулку в полотні.

— Атож, атож,— басив услід дружині Дзиковський, підтримуючи воєводу,— не погребуйте, вельможний. Дяка вам за приїзд, пане воєводо, і за дарунки іменинниці. А за те... не переймайтесь, бо службу мої козаки, як знаєте, несуть справно і вдень, і вночі, та й посполиті ж постійно на бекетах.

— По-го-во-ри-и з па-но-м... на-ле-жне... забув я-ак?

— Неодмінно, як волієте! Сірком він пишеться.

— До-гу-лю-й-те-е со-бі-і на-а здо-ров'-я-а! — поліз у берлин за дружиною воєвода.

— Їдьте щасливо з Богом! — кинула вслід і своє слово Явдоха, якийсь час проводжаючи берлин очима.

Мов мари якоїсь збавилися і господарі, і гості, як воєвода від'їхав. Зійшовшись знову у світлиці, заговорили по-родинному тепло і довірливо.

— Ждала-м, добрі гістоньки, черницю-посестру Олену, як кожного року, а воно, бач, яка Олена, воєвода вперся зі своїми цілуваннями, дарунками та гутіркою.

— Не криви душею, Явдошко,— кепкував з дружини господар,— бо всі бачили, як ти розцвіла, коли він тебе поцілував. Сам воєвода, не хто-небудь!