Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
Він привозить дівчину у великий білий будинок, споруджений його дідом. Перед будинком — море. Це для неї новина. Щодня вона проводить чимало часу, дивлячись на водний обшир. А іноді виходить на берег і стоїть там сама, втупивши очі в далекий обрій.
Я знаю, що так справді було — оте споглядання моря,— бо через багато років, коли я став уже великим хлопцем мати якось сказала мені:
— Коли я тільки-но сюди приїхала, то щодня стояла біля воріт і дивилася на воду. Годинами так стояла, сама не знаючи чому. Та потім це минуло. Минуло задовго до того, як ти, синку, народився.
Колись давно Учений Прокурор поїхав до Арканзасу, там на ганку крамниці стояла дівчина — і ось чому я опинився за кермом машини вночі під дощем.
Я зайшов у вестибюль свого готелю близько півночі. Побачивши мене, портьє кивнув мені пальцем і дав номер телефону, куди мене просили подзвонити.
— Цілий день не давали спокою телефоністці,— сказав він.
Номер був мені незнайомий.
— Казали попросити якусь там міс Берк,— додав портьє.
Я не став підніматися в свій номер і подзвонив просто з кабіни у вестибюлі. «Готель Маркгейм»,— озвався жвавий голос. Я попросив міс Берк, і в трубці почувся голос Сейді:
— О боже, нарешті ви з’явилися. Я дзвонила в Берден-Лендінг ще хтозна-коли, і там сказали, що ви поїхали. Ви що — пішки йшли?
— Я ж вам не Ласун,— сказав я.
— Гаразд, їдьте мерщій сюди. Номер дев’ятсот п’ятий. Тут таке діється…
Я акуратно повісив трубку, повернувся до портьє і попросив віддати мою валізку коридорному, попив води з холодильного бачка, купив у сонної дівчини в кіоску дві пачки сигарет, розпечатав одну пачку, закурив і, глибоко затягшись, обвів поглядом порожній вестибюль,— так наче мені зовсім нікуди було поспішати.
Та насправді було куди. І я туди поїхав. А коли вже поїхав, то швидко.
Сейді сиділа у передній кімнаті номера 905 біля столика з телефоном та попільницею, повного недокурків, і навколо її обчикрижених чорних патлів поволі плавав дим.
— Ну,— мовила вона з-за тієї димової завіси тоном наглядачки будинку для заблудлих дівчат.
Але я не відповів. Я підійшов просто до неї повз Ласуна, що хропів у кріслі, захопив у жменю ті чорні ірландські патли, відхилив голову Сейді і цмокнув її в чоло, перш ніж вона встигла вилаяти мене.
І вона з цим не забарилася.
— Ви й гадки не маєте, чому я так зробив,— сказав я.
— Мені байдуже, тільки не беріть цього за звичку.
— Я не мав лихого наміру,— пояснив я.— А зробив це тільки тому, що ваше прізвище не Дьюмонд.
— Ви забудете своє власне прізвище, якщо зараз же не підете туди,— мовила Сейді і кивнула головою на двері другої кімнати.
— А може, я хочу покинути роботу,— сказав я просто так, із примхи, та зненацька, наче спалах магнію, в мене сяйнула думка, що, може, й слід би.
Сейді збиралася щось сказати, коли раптом задзвонив телефон, і вона кинулася на нього так, ніби хотіла задушити, й схопила трубку. Ідучи до дверей другої кімнати, я почув, як вона каже:
— Ага, таки застали! То везіть його до міста, сюди до нас… К бісу його дружину. Скажіть йому, він і сам ще не так захворіє, якщо не приїде… Еге ж, скажіть…
Тоді я постукав у двері і, почувши відгук, зайшов до другої кімнати.
Передусім я побачив Хазяїна, що сидів у кріслі, відкинувшись на спинку й поклавши ноги в шкарпетках на стілець перед собою,— без піджака, в скособоченій краватці, з викоченими очима й виставленим уперед, мов пужално батога, вказівним пальцем. Потім я побачив, з чого збивав би мух сам батіг, якби палець Хазяїна був пужалном: перед ним стояв містер Байрем Б. Уайт, ревізор фінансової управи штату, і з його довгого кощавого обличчя кольору парафіну помалу точилися болісні крапельки поту, а очі його шаснули в мій бік і вчепилися за мене, мов за останню соломинку.
Я зрозумів, що перебив їм розмову.
— Пробачте,— мовив я і позадкував за двері.
— Зачини двері й сідай,— звелів Хазяїн і, тицяючи вперед пальцем-пужалном, без найменшої паузи, тим самим тоном повів далі щось не доказане перед моєю появою,— і затям собі раз назавжди: тобі не належить багатіти. Такому, як ти, з півсотнею років за плечима, з нікудишнім шлунком, штучними зубами й завжди порожньою кишенею… Та якби господь бог мав намір збагатити тебе, то давно б це зробив. Ти тільки поглянь на себе, хай тобі чорт! Це ж чистісіньке блюзнірство — вважати, ніби тобі судилося бути багатим. Поглянь на себе. Хіба це не правда? — І його вказівний палець уткнувся в містера Байрема Б. Уайта.