Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
Мати не відповіла нічого, але й далі тримала мої пальці. Нарешті я вивільнив їх і сказав:
— Піду нагору, прийму ванну перед вечерею.— І рушив до дверей.
Я знав, що вона не повернула голови й не проводжає мене поглядом, але, переходячи кімнату, почував себе так, ніби по закінченні якоїсь вистави забули спустити завісу і тисячі очей дивляться мені в спину, а оплесків не чути. Може, ті люди просто не знали, що треба плескати в долоні.
Я пішов нагору й заліз по вуха у гарячу ванну, розуміючи, що всьому кінець. Знов усьому кінець. Одразу ж після вечері я сяду в свій автомобіль і чимдуж пожену до міста новим бетонованим шосе між чорних посмугованих пасмами туману полів; приїду десь близько півночі й піднімуся в свій номер готелю, де ніщо мені не належить, де ніхто не знає мого ім’я, і жодна жива душа не нагадає мені й словом про те, що сталося у моєму житті.
Лежачи у ванні, я почув біля дому гуркіт машини й зрозумів, що то приїхав Молодий Адміністратор, що зараз він зайде в двері і жінка з тендітними рівними гарними плечима встане з канапи, швидко піде назустріч і піднесе йому, як подарунок, своє старе обличчя.
І боронь його боже не виявити вдячності.
За дві години по тому я сидів за кермом автомобіля, залишивши позаду Берден-Лендінг та затоку, і «двірники» на вітровому склі заклопотано сапали й поклацували, наче щось усередині мене самого — щось таке, чого не слід зупиняти. Знову йшов дощ. Краплі води безладно влітали з темряви у світло моїх фар, немовби машина розсувала радіатором завісу з нанизаних на шворки блискучих металевих намистинок.
Ніде не почуваєш себе таким самотнім, як у машині вночі під дощем. А я був у машині. І втішався цим. Між двома точками на географічній карті пролягає самотина в машині під дощем. Кажуть, ти — це зовсім не ти поза відносинами з іншими людьми. Якби не було інших людей, то не було б і тебе, бо все, що ти робиш — а це ж і є ти,— має сенс тільки у відносинах з іншими людьми. Це дуже втішна думка, коли їдеш сам-один у машині вночі під дощем: адже ти вже не ти, а не будучи собою і взагалі ніким, можна відкинутись на сидінні й перепочити. Своєрідна відпустка від самого себе. І тільки рівне гудіння мотора під ногою, що, мов павук, снує тонку павутину звуку із своїх металевих нутрощів,— тільки ця неіснуюча нитка, ця волосинка зв’язує тебе того, якого ти щойно залишив в одному місці, з тим, яким ти станеш, прибувши до іншого.
Запросити б коли-небудь тебе першого й тебе другого разом на одну вечірку. Чи можна б улаштувати таку собі сімейну зустріч вас усіх, із смажениною на вогнищі в затінку дерев. Цікаво буде послухати, що ви казатимете один одному.
А тим часом жодного з них немає, і я сиджу за кермом машини вночі під дощем.
І ось чому я в ній опинився.
Тридцять сім років тому, десь у 1896-му, кремезний статечний чоловік віком близько сорока, в залізних окулярах і темному костюмі,— то був Учений Прокурор,— приїхав до одного лісопромислового містечка на півдні Арканзасу допитати свідків і провести розслідування у великій судовій справі, пов’язаній з лісорозробками. Містечко те, як я собі уявляю, було не варте доброго слова. Сякі-такі будиночки, пансіон для начальства та інженерів, поштова контора, крамниця компанії — усе те зводилося з червоної глини,— а ген довкола самі пні, і десь серед того пнища корова, і безугавний виск пилок, мов ушкоджений нерв у тебе в голові, і вогкий, нудотно-солодкий дух свіжої тирси.
Я не бачив того містечка. І навіть ніколи ногою не ступав на землю штату Арканзас. Одначе воно не раз поставало перед моїм внутрішнім зором. А на ганку крамниці — дівчина з жовтим волоссям, заплетеним у дві важкі коси, з великими блакитними очима й ще ледь помітними западинками на щоках. Одягнена вона, скажімо, в бавовняне платтячко салатового кольору, бо салатовий колір свіжий, гарний і до лиця яснокосій дівчині, коли вона стоїть на ганку крамниці, освітлена вранішнім сонцем, слухаючи виск пилок і дивлячись на кремезного чоловіка в темному костюмі, що обережно ступає по червоній глині, розгрузлій після недавньої весняної зливи.
Дівчина стоїть на ганку крамниці тому, що там працює її батько. Оце і все, що я знаю про її батька.
Чоловік у темному костюмі залишається в містечку два місяці, провадячи своє розслідування. Надвечірками, перед заходом сонця, він і та дівчина проходять єдиною вулицею містечка, тепер уже курною, і простують далі, поза останні будиночки, на поруб. Я бачу, як вони стоять на тій спустошеній землі, на тлі бронзово-кривавого арканзаського літнього заходу сонця. А що вони кажуть одне одному, мені не чути.
Закінчивши свої справи, той чоловік від’їжджає з містечка й забирає з собою дівчину. Людина він добра, простодушна, сором’язлива, і, сидячи в поїзді на червоному плюшевому дивані поруч із дівчиною, він тримає її руку в своїй напружено і обережно, наче то коштовна річ, яку він боїться упустити й розбити.