Все королівське військо

— Гаразд, скажу,— мовив я і засміявся, а тоді засміявся знов, уявивши собі обличчя Віллі, якби я справді сказав йому таке.

— Джордже,— озвався суддя,— ви відстали від життя. Тепер уряд штату покладає на себе такі функції, про які ми з вами колись і не чули. Світ змінюється.

— І то так уже змінився, що якийсь пройда може прибрати до рук цілий штат. А дайте йому ще кілька років, і його ніяка сила не звалить. Половину штату він купить, а друга половина просто боятиметься голосувати. Тиск, залякування, бозна-що.

— Він людина крута,— сказав суддя,— і діє круто й рішуче. Але одне правило він затямив добре: не розбивши яйця, не зробиш яєчні. Та й прецедентів йому не бракує. Він розбив уже стільки яєць, що, може, й зробить яєчню. І не забувайте: до сьогодні верховний суд підтримує його в усіх спірних питаннях.

— Авжеж, бо це його суд. Відтоді як він протяг туди Армстронга й Телбота. До того ж ви кажете про питання вже порушені. А як з непорушеними? З тими, що їх бояться порушити?

— Люди багато всякого кажуть,— відповів суддя,— а насправді ми дуже мало знаємо.

— Я знаю те, що він скоро задушить штат податками,— сказав містер Петтон із злістю в очах і аж дригнув гладкими ляжками.— І виживе з нього солідних підприємців. Підвищив орендну плату за розробку родовищ вугілля й нафти, за…

— Атож, Джордже,— засміявся суддя.— А нас із вами розчавив прибутковим податком.

— Щодо становища з нафтою,— обізвався Молодий Адміністратор на згадку про цю священну для нього копалину,— то як я розумію…

Отак міс Дьюмонд, заговоривши про політику, немовби розчинила ворота загону, і тепер навколо було суцільне тупотіння копит та хмари куряви, а я сидів на голій землі серед усього цього шарварку. Спершу мені не спало на думку, що все воно звучить трохи дивно. А потім спало. Зрештою, я ж справді працював на того дідька рогатого, і це було — чи стало тепер — предметом громадського обговорення. І коли я раптом згадав, як стоять справи, то розвиток розмови здався мені таки дивним. Але потім я подумав, що, власне, не так воно й дивно. І містер Петтон, і Молодий Адміністратор, і місіс Петтон, яка вже теж пристала до розмови, і навіть суддя — усі вони вважали, що хоч я й працюю на Віллі, проте серцем я з ними. Там я просто заробляю собі якийсь дріб’язок на прожиття,— чи не такий уже й дріб’язок,— але серце моє лишається в Берден-Лендінгу, отож вони нічого від мене не приховують і знають, що їхні слова мені не дошкулять. Може, вони й мали рацію. Може, моє серце було в Берден-Лендінгу. Може, їхні слова мені й не дошкуляли. Одначе, посидівши з годину мовчки й нанюхавшись тонких парфумів міс Дьюмонд, я все-таки встряв до їхньої розмови. Не пригадую вже, на чому саме я її перебив, та й, зрештою, крутилася вона навколо того ж самого предмета. І я сказав: