Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
Та містер Уайт мовчав. Стояв, прибитий горем, і дивився на грізний палець.
— Тобі що, заціпило, чорт тебе бери? — підвищив голос Хазяїн.— Не можеш відповісти на звичайне людське запитання?
— Правда,— видушив із себе містер Уайт, ледь ворушачи посірілими губами.
— Говори як слід, не мимри: «Правда, це чистісіньке блюзнірство»,— напосідав Хазяїн, і далі показуючи на нього пальцем.
Губи містера Уайта посіріли ще дужче, і голос був млявий і невиразний, але він проказав ці слова. Від першого до останнього.
— Гаразд, отак уже краще,— мовив Хазяїн.— Тепер ти знаєш, як тобі далі жити. Тобі належить залишатися бідним і робити те, що велять. Мені не треба від тебе цнотливості,— судячи з твого вигляду, зберігати її тобі не так важко,— я вимагаю бідності й покори, не забувай про це. Особливо про друге. Час від часу тобі перепадатиме якийсь дріб’язок на солодке, але про це дбатиме Даффі. І щоб ніяких мені більше комбінацій з власного почину. Ніяких одноосібних золотих жил. Затямив? Кажи!
— Так,— мовив містер Уайт.
— Голосніше! Скажи: «Я затямив».
Містер Уайт сказав. Голосніше.
— Ну гаразд,— промовив Хазяїн.— Під суд ти не підеш, я цю справу прикрию. Тільки не уявляй собі, що я роблю це з любові до тебе. Просто не хочу, щоб та компанія забрала собі в голову, ніби вона може отак легко когось звалити. Зрозумів мої мотиви?
— Так,— відповів містер Уайт.
— Гаразд, а тепер сідай отам.— Хазяїн показав на невеликий стіл з телефоном і письмовим приладдям.— Дістань із шухляди аркуш паперу, візьми ручку.
Він почекав, поки містер Уайт блідою тінню ковзнув через кімнату й сів за стіл, ураз поменшавши розміром, мов джин, що готується залізти назад у свою пляшку, і так скулившись на стільці, ніби хотів повернутися в материну утробу маленьким теплим зародком і лежати там у темряві та безпеці. Але Хазяїн уже говорив далі:
— Тепер пиши те, що я скажу.— І почав диктувати: — «Шановний губернаторе Старк… у зв’язку з погіршенням стану здоров’я… що перешкоджає мені сумлінно виконувати…» — Хазяїн припинив диктувати й сказав: — Гляди не пропусти мені «сумлінно», доконче щоб було.— А тоді повів далі діловим тоном: — «…виконувати обов’язки ревізора… прошу увільнити мене від згаданої посади… по змозі найближчим часом».— Він позирнув на згорблену постать за столом і додав: — «З повагою…»
Запала тиша, тільки перо шкрябало по паперу, а потім спинилося. Проте довга лиса голова містера Уайта не підводилась від паперу, ніби він був короткозорий, чи молився, чи загубив якусь деталь від потилиці, що утримує голову рівно.
Хазяїн пильно оглянув його похилену потилицю. Тоді запитав:
— Підписав?
— Ні,— відповів голос.
— То підписуй же, хай тобі чорт! — І, коли знов затихло шкрябання пера по паперу, додав: — Дати не став. Я сам поставлю, коли буде потрібно.
Голова містера Уайта і тепер не підвелася. Звідти, де я сидів, було видно, що пальці його досі тримають ручку, а перо так і застигло в кінці останньої літери його прізвища.
— Дай сюди,— звелів Хазяїн.
Містер Уайт встав, повернувся, і я поглянув на його понурене обличчя, щоб побачити, який на ньому вираз. В очах, які він проніс повз мене, вже не прозирало благання. В них не прозирало нічого. Вони були заціпенілі й безвиразні, мов двійко сірих устриць на половинках скойок.
Він подав папірець Хазяїнові, а той прочитав його, згорнув і кинув на ліжко, біля якого сидів.
— Атож,— мовив Хазяїн,— я сам поставлю дату, коли буде треба. І якщо буде треба. Все залежатиме від тебе самого. А знаєш, Байреме, не розумію, чому я з самого початку не взяв у тебе такої заяви без дати. У мене ж їх ціла купа. Але тебе я не розкусив. Раз поглянув тоді на тебе й сказав собі: ет, пусте, з цим старим мудаком клопоту не буде. Думав, таке воно затуркане, то й саме розуміє, що господь наш милосердний не судив йому бути багатим. Де вже там, мовляв, йому кудись пнутися. Пусте, думав, у ньому не більше запалу, ніж у мокрій ганчірці на підлозі ванної у пансіоні для старих дів. Я помилився в тобі, Байреме, і щиро це визнаю. Виявляється, ти всі свої півсотні років тільки й чекав щасливої нагоди. Чекав, коли тобі всміхнеться доля. Беріг свою дрібку сили, як той хирляк до шлюбної ночі. Усе чекав своєї великої нагоди, і ось вона тобі випала, і все начебто повернуло на інше. Але… І він знову тицьнув пальцем на містера Уайта.— Але ти помилився, Байреме. То була не твоя нагода. А твоєї ніколи не буде. Таким, як ти, вона не випадає. А тепер забирайся геть!
І містер Уайт забрався. Він зник майже безгучно: от тільки-но був тут — і вже немає. Лишилося тільки порожнє місце, що його досі займало інше порожнє місце на ім’я Байрем Б. Уайт.