Все королівське військо

— Я вирішив безповоротно.

— Знаю, що безповоротно,— мовив Хазяїн.— І знаю, що мені вас не переконати, Х’ю.— Він підвівся з крісла, швидко підсмикнув на собі штани, як це роблять чоловіки, починаючи гладшати в талії, і підійшов у шкарпетках до Х’ю Міллера.— А жаль, дуже жаль,— зітхнув він.— Ви та я — добрий запряг. Мозок ваш, м’язи мої.

На устах Х’ю Міллера ворухнулась бліда подоба усмішки.

— Зла на мене не маєте? — спитав Хазяїн і подав йому руку.

Х’ю Міллер потиснув її.

— Якщо не покинули пити, то, може, заглянули б коли-небудь на чарку,— сказав Хазяїн.— Про політику мови не буде.

— Гаразд,— мовив Х’ю Міллер і обернувся до дверей.

Він уже ступав на поріг, коли Хазяїн мовив:

— Х’ю…

Х’ю Міллер спинився і озирнувся.

— Ви залишаєте мене одним-одного,— жартівливо-скорботно сказав Хазяїн,— з купою сучих синів. Моїх і чужих.

Х’ю Міллер силувано, ніяково усміхнувся, похитав головою, мовив: «Ет чорт… Віллі…», а тоді затнувся, не доказавши того, що почав,— і юридичного факультету Гарварду, ескадрильї Лафайєта, Croix de Guerre, чистих рук і щирого серця з нами не стало.

Хазяїн сів у ногах ліжка, закинув ліву ступню на коліно й, замислено чухаючи її, наче фермер, що роззувся, перед сном, утупив погляд у зачинені двері.

— З купою сучих синів,— повторив він і пустив ліву ногу, що зісковзнула з коліна й упала на килим, а очі його і далі дивилися на двері.

Я знову встав. Це була вже третя моя спроба забратися звідти, повернутись до свого готелю й лягти спати. Хазяїн міг сидіти отак цілу ніч, а то й кілька ночей підряд — і хоч би тобі що, але для тих, хто з ним працював, це була чиста мука. Я знову рушив до дверей, та Хазяїн звернув погляд на мене, і я зрозумів, що це ще не кінець. Отож зупинився й став чекати, а очі Хазяїна досліджували моє обличчя і, мов два хірургічні пінцети, шукали місця, де б заглибитись у сіру речовину всередині моєї голови.

Нарешті він озвався:

— Ти думаєш, треба кинути Уайта на поталу тим вовкам?

— З біса слушний час для таких запитань,— сказав я.

— Думаєш, треба?

— Дивне слово «треба»,— сказав я.— Якщо ти питаєш, чи треба для того, щоб узяти гору, на це відповість майбутнє. Якщо питаєш, чи треба, щоб учинити по справедливості, то ніхто й ніколи тобі не відповість.

— А як думаєш ти?

— Думати — не моє діло,— відповів я.— І тобі я теж не раджу думати про це, бо ти й так чудово знаєш, що ти збираєшся зробити. Ти збираєшся зробити те, що робиш.

— Люсі хоче покинути мене,— мовив він спокійно, наче відповідаючи на якесь моє запитання.

— Та ти що! — вигукнув я із щирим подивом, бо завжди вважав Люсі за одну з тих довготерплячих жінок, на чиї груди в останню хвилину падають сльози каяття. В найостаннішу.

А тоді мій погляд сам собою звернувся на зачинені двері, туди, де сиділа над телефоном Сейді Берк зі своїми чорними смолянистими очима, подзьобаним віспою обличчям та буйними чорними обчикриженими ірландськими патлами, в яких, наче вранішній туман у сосновій хащі, заплутався тютюновий дим.