Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
І раптом я ніби навіч побачив, як суддя Ірвін сидить уночі в своїй бібліотеці, біля стола з жилами, сталевим дротом, струнами, обценьками, ножицями, і, нахиливши стару лобату руду голову, пильно вдивляється жовтими очима в свою роботу. І коли мені привиділася ця картина, я відчув смуток і аж зніяковів. Раніше, багато років тому, захопленая судді цими забавками не збуджувало в мене ніяких почуттів, ні добрих, ні поганих. У дитинстві мені не здавалося неприродним, що людина при здоровому глузді хоче майструвати всякі такі речі, читати книжки про них, малювати карти. Та й потім, аж до цього дня, я не бачив нічого дивного в тому, що суддя майстрував їх колись. А от картина, що постала перед моїм внутрішнім зором тепер, була зовсім інша. Мене охопили смуток, ніяковість, і я відчув себе ніби ошуканим.
Я пішов до бібліотеки й приєднався до гурту, назавжди залишивши якусь частку Джека Бердена у їдальні біля балісти.
Вони вже пили каву. Усі, крім судді,— він відкорковував пляшку коньяку. Коли я зайшов, він звів на мене очі й спитав:
— Роздивлявся наш старий самостріл, еге?— Він ледь помітно наголосив оте «наш».
— Так,— відказав я.
Якусь мить жовті очі свердлили мене, і я зрозумів, що він здогадався про моє відкриття.
— Я полагодив його,— сказав він і засміявся найщирішим і найдобродушнішим сміхом, на який тільки був здатен.— Оце кілька днів тому. Знаєш, як воно старому — і робити нічого, і погомоніти нема з ким. Не читати ж цілими днями правознавчі книжки, історію та Діккенса. І не сидіти з вудкою.
Я усміхнувся, невиразно відчувши, що повинен усміхнутись і цим віддати данину чомусь, чого не міг чітко визначити. Але я знав, що ця усмішка так само малопереконлива, як холодний курячий бульйон у пансіоні.
Потім я пішов і підсів до молодої особи на прізвище Дьюмонд, яку запросили мені на втіху. Вона була досить гарненька, чорнява, вдягнена до лиця, проте чогось їй бракувало. Надто тендітна й жвава, вона весь час намагалася заарканити співрозмовника своїми заклопотаними карими очима, а затягуючи мотузку, кліпала віями й цвірінькала те, чого її навчила мати років десять тому:
— Містере Берден, кажуть, ви політик. О, це ж, мабуть, так цікаво!
Поза всяким сумнівом, цього її навчила мати. Та їй було вже під тридцять, отож материна наука й досі не пішла на користь. Але вії все ще робили своє діло.
— Ні, я не політик,— відказав я.— Просто працюю, та й годі.
— Розкажіть мені про свою роботу, містере Берден.
— Я працюю за старшого куди пошлють.
— Містере Берден, кажуть, ви така шанована людина. Кажуть, ви маєте великий вплив. А це ж, мабуть, так цікаво — мати великий вплив.
— Це для мене новина,— мовив я і помітив, що всі дивляться на мене так, ніби я сиджу на канапі поруч міс Дьюмонд зовсім голий, з чашечкою кави на коліні. Така вже людська природа. Щоразу як на тебе накидається дама на зразок міс Дьюмонд і ти починаєш розмовляти з нею так, як і належить розмовляти з дамами на зразок міс Дьюмонд, усі навколо починають прислухатись. На обличчі судді я побачив посмішку, і, як мені здалося, зловтішну.
Потім він сказав:
— Не дозволяйте йому морочити себе, міс Дьюмонд. Джек людина дуже впливова.
— Я так і знала,— озвалася міс Дьюмонд.— А це ж, мабуть, страшенно цікаво.
— Гаразд,— мовив я,— я людина впливова. То чи нема у вас дружків, що сидять у в’язниці? Я міг би добитися для них помилування.— А тоді подумав: «Ну й манери в тебе, Джеку. Міг би хоч усміхнутися, коли вже тобі доконче таке варнякати». І я всміхнувся.
— Ну, декому напевне не минути в’язниці,— втрутився до розмови старий містер Петтон,— і ще раніше, ніж цьому настане кінець. Усьому, що діється там у місті. Всім цим…
— Джордже,— злякано прошепотіла його дружина, але намарне, бо містер Петтон був з тих грубуватих здорованів, що мають великі гроші й не бояться різати правду у вічі. І він не замовк.
— Еге ж, сер, усім цим божевільним вихваткам. Таж той ваш діяч скоро пустить за вітром увесь штат. І це в нього безплатне, і це, і це. Кожен бісів злидень забере собі в голову, що все на світі дурно дається. А платитиме хто? Ось що я хочу знати. Що він на це каже, Джеку?
— Та я його не питав,— відказав я.
— А ви спитайте,— не вгавав містер Петтон.— І спитайте, скільки вони там крадуть. Стільки грошей через них пливе, і я нізащо не повірю, щоб ніхто нічого не вкрав. А ще спитайте, що він робитиме, коли його притягнуть до суду. Скажіть йому, що наш штат іще має конституцію, чи, точніше, мав, поки він не начхав на неї. Скажіть йому це.