Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Загострення політичної ситуації, спровоковане центральним керівництвом країни, зумовило спалах репресій в Україні 1933 р. Центральна влада розпочала «полювання на відьом» — боротьбу з потенційною, але насправді не існуючою опозицією. Насильство дедалі більше ставало нормою життя радянського суспільства.

Тотальний розгром інтелігенції розпочався з цькування колишнього наркома освіти УСРР М. Скрипника. Саме, його партія призначила відповідальним у потуранні націонал-ухильництву. 23 лютого 1933 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про призначення нового наркома освіти В. Затонського. Його першим заступником став Андрій Хвиля, який встиг себе зарекомендувати як ревний борець з націонал-ухильництвом під час літературної дискусії 1925—1927 рр.

У листопаді 1933 р. на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У саме А. Хвиля виступив з розгромною промовою щодо «скрипниківщини», яка стала ще одним жупелом, вигаданим партійними функціонерами. Скрипника звинуватили у створенні перепон між російською і українською культурою; орієнтації розвитку української мови на буржуазну Польщу і Чехословаччину; підтримку націоналістичних організацій та угруповань, таких як: ВАПЛІТЕ, «Березіль», «Авангард»; примусовій українізації національних меншостей.

Насправді владі потрібен був привід аби розпочати масштабні чистки в системі Наркомату освіти та, відповідно, науці й культурі, якими він опікувався. Той же П. Постишев, призначений «смотрящим» від центру, на листопадовому об'єднаному пленумі повідомляв, що протягом останнього часу з системи Наркомосу було вигнано 2 тис. осіб націоналістичного елементу. Тільки протягом 1933 р. у обласних управліннях освіти за політичними мотивами замінило 100 % керівництва, у районних — 90 %.

Тотальної чистки зазнали видавництво «Української радянської енциклопедії», кіностудія (ВУФКУ), музеї багатьох міст України, Київське історичне містечко (Лавра), бібліотеки республіки (Всенародна бібліотека України), геодезичне управління, Державні курси українізації ім. К. Маркса, Інститут української культури ім. Д. І. Багалія, Інститут ім. Т. Г. Шевченка, Інститут радянського права у Харкові та багато інших.

Але найбільш жорстко ця хвиля прокотилася по мистецькій інтелігенції. Зачистка «театрального фронту» обернулася забороною до постановки 200 «націоналістичних» творів і 20 «націоналістичних» перекладів світової класики. У грудні 1933 р. за звинуваченням в участі в «Український військовій організації», ще одній справі, сфабрикованій органами державної безпеки, був заарештований художній керівник театру «Березіль» Лесь Курбас. Слідчі ДПУ вибили з режисера потрібні свідчення. 9 квітня 1934 р. у Харкові відбувся суд, який засудив Курбаса до 5 років ув'язнення.

Самогубство Хвильового 1933 р. стало тим спусковим гачком, що дав старт початку арештів серед письменників. Масштаби погрому українського красного письменництва досягли такого розмаху, що 17 травня 1935 р. 1-й секретар ЦК КП(б)У С. Косіор звернувся до керівництва ДПУ з роз'ясненням, що всі арешти, обшуки, та інші види репресій можуть проводитися тільки з санкції секретарів ЦК КП(б)У.

Поряд із чистками та репресіями партія й надалі подовжувала політику накачування літературних організацій вихідцями з робітничого середовища. 1931 р. на заклик профспілок близько 2 тис. робітників-ударників влилося до літературних гуртків. З метою їхньої успішної інтеграції до лав письменників при літературних редакціях журналів було утворено спеціальні консультативні бюро, видавалися спеціальні посібники, як правильно писати романи, повісті та есе. Таким чином партія створювала в письменницькому середовищі соціальну базу, що стала б її оплотом у боротьбі з ідеологічними опонентами.

У квітні 1932 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій», яка ознаменувала початок курсу на уніфікацію культурного життя. Директива центрального керівництва була відразу підхоплена на місцях. У червні 1934 р., під безпосереднім керівництвом ЦК КП(б)У розпочався І з'їзд письменників України. На ньому було створено Спілку радянських письменників України. Це стало сигналом для решти мистецької спільноти. Слідом за літераторами у спілки об'єдналися театральні діячі, художники та композитори. Таким чином, партійне керівництво домоглося свого, створивши ефективну модель управління над духовною творчістю. Приналежність до спілки відкривала митцям високі соціальні стандарти життя. В обмін на лояльність до влади митці отримували елітне житло, продовольство, медичне обслуговування. Водночас влада могла в один момент позбавити митця всіх цих благ.

Атмосфера тотального контролю та страху згубно впливала на творчість видатних майстрів слова. Блискучий поет Павло Тичина, автор відомої збірки «Сонячні кларнети», став офіційним визнаним радянським метром, але заплатив за це своїм талантом. Півроку в Лук'янівській тюрмі провів Максим Рильський за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі». Його арешт був відлунням процесу «СВУ», проте письменнику вдалося уникнути сумної долі своїх колег. Попри певний злам, який відбувся в творчості поета у 1930-х рр., Рильському вдалося зберегти свій талант.

Специфічною була ситуація в образотворчому мистецтві. На художній ниві партійне керівництво вдавалося протекціонізму певних митецьких груп. Влада обрала фаворитом Асоціацію художників Червоної України (АХЧУ), головний осередок якої знаходився у Харкові. Метод реалізму, які сповідували художники цього мистецького угруповання, більш імпонував більшовикам. Завдяки державній підтримці АХЧУ дедалі більше претендувала на монополію в мистецтві. Але в Україні існував ще один потужний культурний центр — Київ. Тут провідні позиції належали Асоціації революційного мистецтва України (АМРУ).