Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Ситуацію із реформуванням ВУАН тримали на контролі і в Кремлі. ЦК ВКП(б) отримував докладні звіти про розв'язання питання з радянізацією ВУАН, що, за твердженням ЦК КП(б)У, мало не лише академічний характер, а й політичне значення. Серед іншого, у Москві розглядались і кандидатури на пост президента ВУАН.

Українські вчені, розуміючи очевидну невідворотність перевиборів в Академії, знову спробували протистояти партійно-радянському тиску. У численних кулуарних розмовах обговорювались різні варіанти конструювання президії ВУАН. Але все завершилось безсумнівною перемогою Наркомосу, на аргументи вчених геть не зважали. Академія де-факто втрачала свою самостійність. До складу Ради — найвищого органу ВУАН, що керував усіма академічними установами та господарськими справами — були включені не лише всі дійсні члени ВУАН, затверджені Наркоматом освіти, але й представники Наркомату освіти, причому кількість останніх не вказувалась. Був зафіксований безпрецедентний для Академії порядок виборів відкритим голосуванням — піднесенням рук. 47 раніше обраних академіків були визнані Наркомосом; взято до відома, що 15 померлих академіків вибули зі складу ВУАН; затвердження ще 14 осіб було відкладено — до отримання додаткових даних. Двох видатних вчених-істориків Костянтина Харламповича та Федора Міщенка Наркомосвіти не затвердив через, як було визначено, політичні й ідеологічні мотиви та начебто «недостатню кваліфікацію». Єфремов прокоментував ухвалені карколомно-трагічні рішення лаконічно: «finis Academiae».

Тим часом реформа ВУАН широко рекламувалась у пресі. У газетах зміни в академії подавались як піклування уряду та партії про розвиток науки в Україні, давались щедрі обіцянки зростання академічного бюджету. Із науковцями вели відповідну «роз'яснювальну» роботу. Більшовицькі керманичі на публіку доволі незграбно доводили, що реформа піднесе престиж академії, натомість у своєму колі відверто говорили про «приборкання» ВУАН. Незгодних із їхніми аргументами вчених урядовці без найменшого вагання звинувачували в опорі радянській владі та діях проти робітників і селян. Саме в такій атмосфері у травні 1928 р. відбулись вибори президента ВУАН, що були проведені відкритим голосуванням. Як і передбачалось, президентом ВУАН був обраний Данило Заболотний.

У червні 1929 р. під пильним партійним наглядом були проведені так звані вибори академіків. Уперше до складу членів ВУАН були введені комуністичні діячі. До святкування десятиліття ВУАН, що було призначено на 1930 рік, академія прийшла підкореною.

Проте як такого «святкування» не відбулось. 1929 р. Заболотний раптово помер, і 1930 р. академія знову змушена була проводити чергові вибори президента. Кандидатура його, як і попереднього разу, була накинута згори. Із Москви до Києва приїхав учений-патофізіолог Олександр Богомолець, якого щойно 1929 р. обрали академіком ВУАН. Йому випало керувати Академією наук у надзвичайно непростий час. За його президентства академія двічі була кардинально реформована — 1934 та 1936 р. Не оминули її й політичні репресії, накочуюсь хвилями у 1929—1930 (сумновідомий процес «Спілки визволення України»), 1932—1933, 1936— 1938 рр. Багато науковців — видатних академіків та звичайних наукових співробітників — були заарештовані та заслані до віддалених таборів ГУЛАГу, чимало з них загинули під час ув'язнення або навіть були розстріляні. Дехто із вчених, рятуючись від репресій, залишив науку, дехто виїхав з України, декотрим було заборонено повертатись до України після відбуття термінів заслання. Були знищені наукові школи гуманітаріїв та природознавців, представників фізико-математичних та технічних наук, зокрема, наприкінці 1930-х був практично ліквідований знаменитий на весь СРСР Український фізико-технічний інститут у Харкові, наукові співробітники якого 1932 р. першими в СРСР та другими у світі розщепили ядро атома літію.

Більшовицька держава для контролю над ученими застосовувала всі можливі засоби впливу — політичні, ідеологічні, організаційні, фінансові, каральні. Усе було підпорядковано тому, щоб «оволодіти наукою» відповідно до доктринального положення про можливість ефективного використання наукових досягнень у соціалістичному будівництві лише за умови державної мережі науково-дослідних установ та системи планомірного та централізованого керівництва ними. Представники наукової інтелігенції сприймались переважно як «вороги», і держава діяла в дусі ленінської заповіді «з ворогами ми поводитимемось як з ворогами...»