Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Латинізація відбувалася і на території України. Приміром, 29 січня 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У затвердило рішення про переведення молдавської абетки на латиницю, а 20 лютого 1932 р. було ухвалено постанову ВУЦВК про повний перехід на латинізовану абетку усіх випадків «писаного і друкованого вживання тюрксько-татарських мов». Втім, мовна політика щодо національних меншин в Україні мало впливала на мовну українізацію, там головну роль відігравали інші чинники.

З іншого боку, напередодні нового комуністичного штурму, який багатьма сприймався як відмова від вимушених поступок (в тому числі і мовних) і перехід до безпосереднього будівництва соціалізму/комунізму, в середовищі партійної номенклатури активізувалося питання про злиття мов. Насамперед це стосувалося України, де на той час українська мова ставала «головнішою», а щодо росіян дедалі частіше почали вживати термін «національна меншість». Такі зміни викликали спротив компартійно-радянських діячів, особливо тих, хто не знав української мови. Своє небажання вивчати українську мову такі діячі аргументували «інтернаціоналістським» підходом та уявною близькістю комунізму. При цьому мовна українізація розглядалася ними як гальмо соціалістичного будівництва. Щоб стримати поширення таких поглядів та не отримати внаслідок нового комуністичного штурму подібний до 1919 р. результат, Кремлю потрібно було теоретично обґрунтувати потребу сприяння мов розвитку гноблених раніше націй в умовах соціалістичного наступу.

Аналіз архівних документів дозволяє стверджувати, що гостру потребу такого обґрунтування Й. Сталін усвідомив після аналізу листа з Харкова з підписом Євгена Тарана (насправді то виявився відряджений на партійну роботу до України з Росії Ілля Дубровін). Спираючись на цитати з дореволюційних праць В. Леніна, дописувач наполягав на тому, що «національні відмінності, в даному випадку відмінності мов, стають вже зараз завадою соціалістичного будівництва. Чимдалі ця завада, природно, буде відчуватися гостріше». Аргументуючи цю тезу, Є. Таран відзначав: «Соціалістична революція вперше розв'язала можливості будівництва і розвитку національних культур і цим виконала завдання буржуазно-демократичної революції. Але ця „весна“ національних культур аж ніяк не буде продовжуватися вічно (напроти написано рукою Й. Сталіна: „ось де собака закопана“. — Авт.)».

Зауваживши, що на шляху до соціалізму немає потреби зупинятися на «капіталістичних станціях», дописувач зробив такий висновок: «Оскільки соціалістична революція розвиває тенденції, що ведуть до асиміляції національних відмінностей, ці тенденції будуть переборювати національні елементи культури, не очікуючи, доки перші дозріють та наздоженуть у своєму розвитку ті національні культури, які їх обігнали». Й. Сталін напроти цих рядків написав: «справжні цілі російської культури».

На висловлені в листі Є. Тарана аргументи потрібно було якось відреагувати. У разі втілення в життя запропонованого (і популярного серед широкого кола партійців) дописувачем вектора розвитку мовної політики поставала загроза нового поєднання національного і соціального в антирадянських протестах і посилення відцентрових тенденцій у національних регіонах. І навіть якщо не враховувати цієї небезпеки, відмова від розвитку національних мов неминуче загальмувала б індустріалізацію. Тому Й. Сталін, обклавшись літературою з національного питання, підготував теоретичну відповідь. Основний її зміст відбито у такій тезі: «Суть національного питання при диктатурі пролетаріату полягає в соціалістичному перетворенні, в залученні до соціалістичного] будівництва і до соціалізму, до соціалістичного] господарства і культури раніше відсталих націй, які нині звільняються. А якою мовою можна долучити ці нації до господарського та культурного будівництва? Можливо, російською? Ні! Рідною! Але для цього потрібно розвивати культурно ці народи (загальна освіта) рідною мовою. Це і є соціалістична за змістом і національна за формою культура». Бачимо, що поняття «розвивати культурно» або «національна культура» Й. Сталіним ототожнювалося із веденням культурно-освітньої роботи рідною мовою.

Сформовану у відповіді Є. Тарану тезу Й. Сталін озвучив і на зустрічі з українськими літераторами 12 лютого 1929 р.: «Іншого засобу для підняття культурності мас, окрім рідної мови, в природі не існує». Він засудив позицію нейтральності «стосовно розвитку національної культури» (фактично — використання рідної мови. — Авт.), аргументувавши це модернізаційними завданнями: «Жодної серйозної індустрії розвинути ми не зможемо, не зробивши населення грамотним». Що ж до злиття мов, то Сталін підкреслив, що це буде «не російська мова і не французька» і її створення почнеться лише тоді, «коли соціалізм буде стверджуватися не в одній країні, а в усіх країнах». Напрямок мовної політики Кремля Й. Сталін чітко означив у написаному 22 лютого 1929 р. листі до В. Касаткіна. «Розквіт культур (і мов) у період диктатури пролетаріату з метою підготовки умов для відмирання та злиття їх в одну національну культуру (і, відповідно й одну спільну мову) в період перемоги соціалізму в усьому світі».

Звернення, подібні до тих, що їх написав Є. Таран, були не поодинокі. Відповідь комуністам, які вважали, що тактика «сприяння» розвитку національних культур заважає комуністичному/соціалістичному наступу, Й. Сталін публічно сформував у статті «Національне питання і ленінізм», написаній у березні 1929 р. У ній бачення Кремлем майбутнього різних націй та їхніх мов було представлено у вигляді теорії про три етапи процесу «злиття націй».

На першому етапі раніше гноблені нації мали посилено розвивати свою мову та культуру. На другому етапі повинна була виникнути необхідність поряд зі своєю національною мати одну загальну міжнаціональну мову. І лише на третьому етапі (вже після «перемоги соціалізму» у світовому масштабі) національні мови та відмінності почнуть відмирати, поступаючись місцем загальній для всіх світовій мові. Ця періодизація була ще раз обґрунтована 1930 р. у заключному слові Й. Сталіна з політичної доповіді ЦК ВКП(б) на XVI з'їзді ВКП(б). Щоправда, об'єктивні ознаки, за якими можна було визначити закінчення першого етапу і потребу переходу до другого, визначені не були. Це давало простір для корекції мовної політики у будь-який момент.