Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Одночасно з цим у резолюції говорилося про те, що «пленум вважає за потрібне провести добір і висування кращих колгоспних працівників українців, і партійних, і позапартійних, на радянську роботу в республіканському, обласному і районному масштабі». У ній також ішлося про необхідність «посилити готування більшовицьких українських кадрів партійних працівників», для чого утворювалися в Харкові курси марксизму-ленінізму при ЦК КП(б)У на 150 осіб з півторарічним строком навчання. Під час прийому на ці курси компартійна верхівка стежила за тим, щоб переважну більшість слухачів становили українці. Так, у першому наборі цих курсів українці становили 61 %, а в другому — 73,6 %.

Про кадрову українізацію управління керівництво КП(б)У не забувало й надалі. Протягом 1935 р. воно розгорнуло активну діяльність з висування українських кадрів на керівні посади в державних органах влади. 26 лютого 1935 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про висунення українських кадрів», у якій пропонувалося «відділу керівних парторганів разом з обкомами подати в секретаріат не менш як 120—150 українців для висунення на посади секретарів РПК (районних партійних комітетів. — Авт.) і 120 осіб на висунення голів РВК (районних виконавчих комітетів. — Авт.)». Крім того, говорилося про необхідність відбору з українських голів РПК та РВК кандидатів та обласну та центральну партійну й радянську роботу. Подібні дії наказувалося зробити і ЦК ЛКСМУ.

5 липня 1935 р. вийшла постанова ЦК КП(б)У, згідно з якою представники різних наркоматів найближчим часом мали запропонувати свої плани стосовно збільшення відсотка українців у їхньому керівництві. Навесні 1936 р. партійне керівництво України почало підбивати підсумки щодо висунення українських кадрів. ЦК КП(б)У визнав задовільним стан з висування українців у центральному апараті Наркомату охорони здоров'я та Наркомату юстиції і наголосив на необхідності продовжувати цю справу в областях. А от станом справ у Наркоматі освіти, де раніше не існувало проблем з українськими кадрами, вони залишилися незадоволеними. Такий підхід зумовив ту обставину, що українське етнічне походження ставало однією з переваг у сходженні кар'єрними сходами. У той час навіть майбутній генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв записав себе в «українці» і таким залишався в 1940-ві рр. І хоча реальний стан речей середини 1920-х рр. свідчив про вагоме відставання кадрової українізації від показників 1932 р., «на людях» влада намагалася не показувати цього. У друкованих виданнях називалися лише ті цифри, які вигідно відображали національну політику партії.

Слід з натиском наголосити: політика українізацій ваговою складовою якої було входження етнічних українців у владні структури, не припинялася. Щоправда, у вищих ешелонах влади порівняно з нижчими відсоток українців залишався меншим. За даними перепису 1939 р. загальна кількість «керівників партійних організацій, державних, кооперативних та громадських установ та підприємств» становила 312 848 осіб, з яких 59,6 % становили українці. Разом з тим серед республіканської ланки із 8888 осіб лише 3744 (42,1) були українцями, а серед районної та міської ланки відповідно з 27 629 — 18 742 (67,8 %) українців. Більшим був відсоток українців серед голів та заступників голів сільрад: з 11 737 осіб — 10 401 (88,6 %).

На відміну від кадрової, питання про мовну українізацію знову постало на порядку денному лише 1935 р. 29 серпня 1935 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило резолюцію «Про українізацію в областях», у якій зазначалося, що «обкоми Донецький, Дніпропетровський і Одеський займаються справою українізації недостатньо». Проаналізувавши доповідні записки з трьох областей за результатами такої перевірки, представники відділу агітації і пропаганди зробили висновок: «Незважаючи на спеціальні вказівки ЦК, обкоми партії недооцінили політичного розуміння цих вказівок, не взялись ще як слід за їх реалізацію, не зробили ще належного перелому в кадрах наших партійних і радянських робітників... Все пронизано духом іронії та скептицизму в питанні про українську культуру, про українську громадськість... Окремі міськкоми, парткоми партії, керівники окремих підприємств не тільки не зрозуміли до цього часу гігантського розмаху і нечуваного розвороту української радянської культури і державності (особливо після розгрому націоналістів і націонал-ухильництва Скрипника), але і не зробили для себе політичних висновків щодо практичного оволодіння цим рухом» (курсив наш. — Авт.) Тобто знову пропагувалася теза про те, що саме «українські націоналісти» та «націонал-ухильники» заважали культурному та державному розвитку українського народу.

Нова хвиля «українізаційної» риторики сягнула апогею на початку 1937 р. Саме недоліки в національному питанні стали основою звинувачень проти Постишева та зняття його з керівних посад в Україні. Під час роботи пленуму ЦК КП(б)У який відбувся 31 січня — 2 лютого 1937 р., неодноразово лунали критичні зауваження в бік Постишева, Попова, Косіора, які, мовляв, допустивши на відповідальні ідеологічні посади троцькістів, зумовили порушення правильного здійснення національної політики. Та й сам Постишев у своїй промові відзначив незадовільне керівництво будівництвом української культури: «Я взяв тягар не по плечу. Я кажу про своє керівництво, про свою участь у керівництві української радянської культури. На мій сором, я погано знаю історію українського народу — раз, я погано знаю його культуру — два, я до цього часу не оволодів, як це вимагається від керівників, мовою українського народу — три. А ці якості — вони необхідні для кожного з нас». Українізаційна риторика широко використовувалася до середини 1937 р., коли Кремль ініціював нову кампанію боротьби з українським націоналізмом, жертвами якої стали вже колишній боротьбист і тогочасний голова РНК УСРР Панас Любченко, неодноразово згадані раніше Андрій Хвиля, Володимир Затонський та ін., в тому числі митці та освітяни.