Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Із середини 1920-х рр. до певної міри покращилось матеріальне забезпечення науковців, нарешті більш-менш регулярно стали виходити академічні періодичні видання, з'явились нові науково-дослідні інституції. У цілому в Україні наукові дослідження інтенсифікувались. Бажаючи проводити наукову працю на батьківщині, до України із еміграції стали повертатись учені. У березні 1924 р. до роботи у ВУАН став академік Михайло Грушевський, який спромігся за короткий термін розбудувати Історичні установи ВУАН. Ці установи об'єднували півтора десятка комісій історичного профілю та науково-дослідну кафедру історії України, до них були залучені як постійні, так і нештатні співробітники, понад 200 осіб з усієї України. Переїжджали до радянської України й західноукраїнські науковці. Приміром, 1926 р. у Харкові одну з кафедр Геодезичного інституту очолив колишній професор Вищого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі, видатний географ та картограф Степан Рудницький. Наступного року він організував та очолив Український науково-дослідний інститут географії і картографії, а 1929 р. був обраний академіком.

Водночас влада робила чергові кроки щодо контролю над ученими та їхніми контактами, передусім закордонними. Для того щоб виїхати за кордон у відрядження, потрібно було докласти чималих зусиль. Академічним працівникам, наприклад, крім підтримки Спільного зібрання ВУАН треба було домогтись дозволу Укрнауки (у віданні цього органу Наркомосу перебували всі науково-дослідні інституції УСРР). Дозвіл цей давався лише після розгляду питання у секретаріаті ЦК КП(б)У або навіть на політбюро ЦК, а це передбачало кількаразове відвідування урядових установ із відповідними клопотаннями. Навіть президент ВУАН академік В. Липський, попри свій статус, у травні 1925 р. писав, що не розраховує на закордонне відрядження, бо не може «49 разів бути в Наркомосвіті плюс 13 разів десь у другому місці, як зробив [акад.] Μ. М. К[рилов]», а без кількаразових відвідин Наркомосу в Харкові годі було й сподіватись на дозвіл.

До деяких українських учених (переважно гуманітаріїв) більшовики ставились із упередженням і дозволу на виїзд на давали, незважаючи на численні офіційні запрошення від закордонних поважних наукових інститутів та дослідників. Зокрема, було відмовлено у закордонному відрядженні для участі в VI Міжнародному конгресі істориків в Осло Академіку Михайлу Грушевському та професору Михайлу Слабченку — навіть попри те, що обидва були включені до складу радянської делегації на конгрес.

З іншого боку, приїзд закордонних учених до України також знаходився під контролем більшовиків. Саме урядовці визначали, хто і до кого може приїхати, а хто — ні, а під час візитів коло спілкування гостей намагалися всіляко обмежити. Приїзд однієї із таких делегацій яскраво описав у своєму щоденнику Сергій Єфремов. 2 вересня 1925 р. він занотував: «Огидна метушня із „закордонною делегацією“ все ще тягнеться. Вчора її возили до Преображення, в дім одпочинку. Делегації одинадцятеро чоловіка, а „почту“ десятків з п'ять. Пансіонерам з дому відпочинку наказано було не турбувати гостей зайвими запитаннями, взагалі не розпускати язика, навіть записочки роздано з питаннями, які можна ставити. Всі інші заборонено. Потім наїзжа сарана з'їла обід, приготований для аборигенів, і на автомобілях покотила собі до Києва».

Із осені 1924 р. знову актуалізувалось бажання уряду реформувати ВУАН, бо, мовляв, вона продовжувала своє існування «в рамках традиційної чистої науки, відокремленої від проблем сучасного економічного, соціального й політичного життя». Чергові перетворення мали бути проведені під гаслом «Наука є підпорою пролетаріату в боротьбі за визволення». Втім, запропоновані згори зміни ВУАН підтримувати не збиралась і, навпаки, висунула свої вимоги до уряду, чим вчергове роздратувала своєю непоступливістю більшовицьких керманичів. У хід пішли різні методи переконання, зокрема кулуарні. На фоні начебто публічних обговорень структурних реорганізацій ВУАН на пленумах Укрнауки мали місце напівтаємні обіцянки влади сприяти тому або тому вченому в обмін на певну поступливість та підтримку вигідних Наркомосу рішень, підбурювання одних науковців проти інших, зіштовхування їх між собою. Саме так було із роздмухуванням протистояння між академіками Агатангелом Кримським та Сергієм Єфремовим з одного боку та Михайлом Грушевським і Павлом Тутковським — з іншого.

У березні 1927 р. синусоїда тиску на вчених знов пішла вгору. На політбюро ЦК директивно було ухвалено реорганізувати ВУАН впродовж наступних трьох місяців. Форсування ухвалення нового статуту з боку Наркомосу, як і раніше, наштовхувалось на опір ВУАН, що принципово не бажала міняти кількість відділів та заперечувала проти розширення загальних зборів за рахунок представників Наркомату освіти і громадських організацій.

Натомість Наркомос у червні 1927 р. нагадав про обов'язкове затвердження ним членів Академії наук (раніше ВУАН ухилялась від цього) та зажадав, аби академія надала такі списки. У листопаді до ВУАН надійшла директива про обов'язкову присутність уповноваженого Укрнауки Наркомату освіти у Києві на засіданнях президії академії та її управи. Наприкінці грудня 1927 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У за участі секретаря ЦК ВКП(б) В'ячеслава Молотова були деталізовані дії Наркомосу щодо підпорядкування ВУАН. Ішлося про підтримку лояльних до більшовиків науковців та залучення їх до складу президії, відсторонення Єфремова і Кримського від керівництва Академією наук, висунення на пост президента ВУАН мікробіолога, етнічного українця Данила Заболотного, який на той час проживав у Ленінграді, та проведення перевиборів уже в січні 1928 р. Заохочувались дії Наркомосу щодо затвердження в званні членів академії лояльних науковців та, навпаки, незатвердження вчених, що висловлювали ворожі більшовикам погляди. Таємні голосування мали бути замінені відкритими. Єдиним легітимним керівним органом ВУАН визнавалась Рада ВУАН у складі затверджених Наркомосом дійсних членів ВУАН та представників Наркомосу.