Птахи та інші оповідання

— У місті дуже гаряче й пилюка, — сказала маркіза.

Наступного пополудня, коли міс Клей та діти відпочивали і весь готель, здавалося, спав під сліпучим сонцем, маркіза перевдяглася у коротку сукенку без рукавів, дуже просту та легеньку, і тихо, щоб не потривожити дітей, спустилася вниз сходами, з маленьким фотоапаратом у руках. Вийшовши з готельного подвір’я на піщаний пляж, вона пішла вузькою доріжкою, що вела вгору, до заростей трави. Сонце нещадно пекло, але її це не лякало. Тут, на пружній траві, не було пилу, а буйна папороть на краю урвища легко терлася об голі ноги.

Стежинка, що звивалася туди-сюди між папороттю, інколи йшла так близько до обриву, що кожен хибний крок, кожне спотикання були небезпечні. Але маркіза неквапливо йшла своєю характерною ходою, ліниво погойдуючи стегнами, не відчуваючи ні страху, ні втоми. Просто намагалася дістатися місця, де височіла велика скеля, що виступала на узбережжя посеред затоки. Була сама на мисі. Ні знаку когось іншого. Позаду, далеко внизу, біліли стіни готелю, а купальні кабіни на пляжі виглядали наче кубики, якими граються діти. Море було гладеньким і тихим. Навіть там, де воно омивало скелі бухти, не було й хвильки.

Раптом вона помітила, що в папороті перед нею щось спалахнуло. Це був об’єктив камери. Не показуючи, що зауважила це, повернулася, вдала, що випробовує власний фотоапарат, і прийняла позицію наче для того, щоб фотографувати пейзаж. Клацнула раз, удруге, а потім почула, що хтось іде до неї крізь папороть.

Здивовано обернулася:

— О, доброго дня, мсьє Поль, — сказала.

Сьогодні він не мав на собі дешевого жорсткого піджака та яскраво-синьої сорочки. Зараз він не працював. У годину сієсти можна зберігати інкогніто. Був одягнений лише в жилет і темно-сині штани; не було й сірого плаского капелюха, який дещо перелякав її того ранку, коли він приїжджав до готелю. Густе темне волосся обрамляло його ніжне обличчя. Коли він її помітив, у його очах з’явився вираз такого захоплення, що їй довелося відвернутися, аби приховати свою усмішку.

— Бачите, — легко сказала вона, — я послухалась вашої поради і пішла сюди погуляти, щоб подивитися на краєвид. Але я певна, що неправильно тримаю камеру. Покажіть мені, прошу.

Він став поруч із нею і, взявши її камеру, перемістив її руки у правильне положення.

— Так, звичайно, — сказала вона, а тоді відійшла від нього, трішки сміючись, бо їй здалося: коли він стояв поруч із нею та керував рухами її рук, вона чула биття його серця, і цей звук викликав у неї хвилювання, яке вона хотіла від нього приховати.

— А свій апарат ви взяли? — спитала.

— Так, Madame la Marquise, — відповів він. — Я залишив його між папороттю, зі своїм піджаком. Це моє улюблене місце, біля самого краю скелі. Навесні я приходжу сюди, щоб спостерігати за птахами і фотографувати їх.

— Покажіть мені, — сказала вона.