Птахи та інші оповідання

Його нервозність минулася. Він був зайнятий звичними маніпуляціями свого фаху. Спостерігаючи за тим, як він встановлює штатив, закріплює оксамитове покривало, поправляє камеру, вона помітила, що його руки вправні та умілі, руки не ремісника, крамаря, а митця.

Погляд маркізи впав на черевик. Кульгавість фотографа була не така виражена, як у його сестри, він не ходив тим перехнябленим, стрибучим кроком, що викликав у спостерігача нестримний істеричний сміх. Його кроки були повільні, він тягнув ногу за собою, і маркіза відчула свого роду співчуття до його каліцтва, бо, запевне, деформована нога мусила постійно боліти, а високий черевик, особливо в спеку, стискав і натирав її до живого.

— Вже, Madame la Marquise, — сказав він, і вона винувато відвела очі від черевика та прийняла свою позу, витончено всміхаючись й обіймаючи дітей руками.

— Так, — сказав він, — саме так. Дуже мило.

Мрійливі карі очі торкнулися її. Його голос був низьким і ніжним. На неї зійшло почуття задоволення, так само, як учора в крамниці. Він натиснув кнопку. Щось клацнуло.

— Ще раз, — промовив.

Вона далі зберігала позу та усміхалася. Зрозуміла, що перш ніж натиснути кнопку, він зробив паузу не з професійних причин, бо вона чи діти ворухнулись, — він був зачарований, дивлячись на неї.

— Тепер там, — сказала, і, порушивши позу та розбивши чари, пішла на балкон, наспівуючи.

Через півгодини діти втомилися, занепокоїлися.

Маркіза перепросила.

— Надто гаряче, — сказала вона. — Мусите їх вибачити. Céleste, Hélène, беріть свої забавки та грайтесь в іншому кутку балкона.

Вони, щебечучи, побігли до своєї кімнати. Маркіза повернулася до фотографа. Він вклав у камеру свіжу плівку.

— Знаєте, як воно з дітьми, — сказала. — Кілька хвилин це для них новина, а потім набридає, хочеться чогось іншого. Ви були дуже терплячими, мсьє Поль.

Зірвала троянду з балкона, взяла долонями і притисла до губ.

— Будь ласка, — раптом озвався він, — дозвольте щось попрохати.

— Що? — промовила вона.

— Можна зробити одне чи два фото лише вас, без дітей?

Вона засміялася. Кинула троянду з балкона на нижню терасу.

— Та звичайно, — сказала. — Я до ваших послуг. Однаково нічого іншого не роблю.

Сіла на краю шезлонга, сперлася на подушку, опустила голову на руку.

— Так гарно? — спитала.

Він зник за оксамитовою завісою, а потім, налагодивши камеру, похилився вперед.

— Якщо дозволите, — сказав, — руку трохи вище, отак, а голову трохи вбік.

Взяв її руку і пересунув, як йому подобалося; тоді ґречно, боязко торкнувся підборіддя, піднімаючи його вгору. Вона заплющила очі. Він не відвів своєї руки. Його великий палець майже непомітно прослизнув над довгою лінією її шиї, інші пальці повторювали цей рух. Відчуття було наче їй провели по шкірі легенькою пір’їнкою, пташиним крилом.