Вибрані твори. Том II

Віолетта (холодно, жаліючи його за таку сентиментальність). Справді, м-р Мелоуне, мене дивує, що людина вашого віку й доброго розуму говорить отак романтично. Невже ви думаєте, що англійське дворянство продаватиме вам свої маєтки з найпершого вашого слова?

Мелоун. Я маю пропозиції від двох найдавніших родових замків Англії. В одного власника з історичним ім’ям не вистачає коштів, щоб хоч замітати всі кімнати, а в другого немає грошей, щоб сплатити спадкове мито. Що ви тепер скажете?

Віолетта. Звичайно, що це невимовно ганебно. Але вам, я думаю, відомо, що уряд раніше чи пізніше покладе край усім цим соціалістичним нападам на власність.

Мелоун (з усмішкою). І ви гадаєте, що вони зуміють це зробити ще до того, як я куплю дім... чи, краще сказати, абатство? Обидва маєтки, про які я казав вам, — абатства.

Віолетта (нетерпляче, уникаючи цієї розмови). Гаразд, гаразд, м-р Мелоуне. Поговорімо до діла. Ви, мабуть, і самі помічаєте, що ми досі говорили не так.

Мелоун. Не можу з цим згодитись; я маю на увазі те, що говорив я, звичайно.

Віолетта. Тоді ви не знаєте Гектора, як знаю його я. Він — романтичний і мрійний, гадаю, що він здобув це від вас, — і йому потрібна дружина статечна, така, щоб могла піклуватись про нього, не мрійниця.

Мелоун. Коротко кажучи, щось подібне до вас?

Віолетта (спокійно). Саме так. Але ви, звичайно, не можете вимагати від мене, щоб я взяла це на себе, не маючи жодних коштів, щоб підтримати його становище?

Мелоун (стурбовано). Почекайте-но хвилиночку, по-чекайте! До чого це ми дійшли? Здається, я зовсім не вимагав від вас, щоб ви щось на себе взяли?

Віолетта. Звичайно, м-р Мелоуне, мені дуже важко розмовляти з вами, якщо ви навмисно не хочете розуміти мене.

Мелоун (напівзбитий з пантелику). Я зовсім не хочу удаватися до цього, але мені здається, ми трошки відійшли від теми.

Стрейкер поспішно відчиняє хвіртку й впускає Гектора. Той, обурений, іде по моріжку й прямує просто до батька, але Віолетта, перелякана, схоплюється із стільця й затримує його. Стрейкер десь певно пішов, принаймні його не видно.

Віолетта. Ах, як не до речі! Прошу вас, Гекторе, мовчіть. Ідіть звідси, поки я не закінчу розмови з вашим батьком.

Гектор (невблаганно). Ні, Віолетто, я хочу, щоб усе було з’ясовано. І зараз же. (Він відстороняє її, йде повз неї і підступає до батька, лице якого темніше від закипілої ірландської крови). Тату, ви повелися безчесно.

Мелоун. Що ти хочеш цим сказати?

Гектор. Ви розпечатали листа, якого адресовано на моє ім’я. Ви видали себе за мене й таким чином добулися до цієї пані. Це — безчесно.

Мелоун (погрозливо). Будь обережний з тим, що ти мені говориш, Гекторе; подумай про це, кажу я тобі.

Гектор. Я думаю! Я думаю! Я думаю про свою честь і становище в англійському товаристві.

Мелоун (палко). Твоє становище купив для тебе я своїми власними грішми — тобі це відомо?

Гектор. Так, і ви зіпсували цей мій стан тим, що розпечатали цього листа. Лист од англійської пані, який не був адресований вам — конфіденційний, любовний лист! Приватний лист — і його розпечатав мій батько! Такі речі в Англії не подарують! І що скорше ми поїдемо звідси, то краще! (Він мовчки волає до небес, як до свідків ганьби й горя двох зацураних).

Віолетта (заспокоюючи його; вона інстинктивно не зносить ніяких сцен). Не треба бути нерозумним, Гекторе. Цілком природно, що м-р Мелоун розпечатав мій лист: на конверті було його прізвище.

Мелоун. Бач! У тебе зовсім немає здорового глузду. Дякую вам, міс Робінсон.

Гектор. І я дякую вам. Дуже мило з вашого боку. Батькові тільки цього й треба було.

Мелоун (шалено стискуючи кулаки). Гекторе!..

Гектор (з відважною моральною силою). Ат, нема чого ото гекторити мене. Приватний лист є приватний лист, тату, — тут нічого не вдієш.

Мелоун (підвищує голос). Не треба мені твоїх нотацій,— не люблю я повчальників, ти чуєш?

Віолетта. Ш-ш!.. будь ласка, будь ласка! Бо всі вже йдуть сюди.

Батько й син замовкають, дивлячись один на одного. У хвіртку входять Таннер із Ремсденом, а за ними Октавій і Енн.

Віолетта. Уже додому?!

Таннер. Альґамбра сьогодні зачинена.

Віолетта. Шкода!

Таннер робить декілька кроків і опиняється між Гектором і незнайомим старим чоловіком, які, очевидно збираються кинутись один на одного. Він переводить погляд з одного на другого, щоб зрозуміти, в чому річ. Вони похмуро уникають його поглядів, затаївши в собі глуху злобу.