Вибрані твори. Том II
- Автор: Шоу Бернард
- Год: 2009
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-96882-0-0
- Переводчик: Александр Николаевич Мокровольский
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Вибрані твори. Том II». Краткое содержание книги:
Віолетта. Я й на думці не мала, що він може бути такий впертий. Якщо він буде такий і надалі, то що я можу вдіяти?
Мелоун. Не втрачайте надії на це. Сімейний тиск діє поволі, але вірно. Ви зламаєте його впертість. Обіцяйте мені, що ви це зробите.
Віолетта. Я зроблю все, що буде мені під силу. Певно, це надзвичайне безглуздя — цілком свідомо прирікати себе на бідність.
Мелоун. Надзвичайне безглуздя!
Віолетта (трохи поміркувавши). Ви б, може, дали мені цей чек. Він йому буде потрібний, щоб розплатитися в готелі. А я побачу, може, мені пощастить умовити його взяти чек. Звичайно, не тепер, а трохи згодом.
Мелоун (із запалом). Так, так, так — цілком слушно.
(Передає їй чек на 1.000 доларів і додає лукаво). Ви розумієте, це лише кишенькові гроші хлопцеві.
Віолетта (байдуже). О, звичайно. (Бере чек). Дякую вам. До речі, м-р Мелоуне, ті два будинки, що про них ви згадували,— абатства...
Мелоун. Ну?
Віолетта. Не купуйте, поки я не подивлюсь. Ніколи не можна сказати одразу, є там які хиби чи ні.
Мелоун. Ні, ні. Я нічого не розпочинатиму, не порадившись з вами. Не турбуйтесь!
Віолетта (чемно, але без найменшого натяку на вдячність). Дякую. Так буде найкраще. (Вона спокійно йде до вілли: Мелоун супроводжує її до горішнього кінця саду).
Таннер (звертаючи Ремсденову увагу на чемну позу Мелоуна, коли той розлучається з Віолеттою). І цей дідок — мільярдер! Один з володарів нашого сторіччя! І веде його на ланцюжку, як моську, перша-ліпша дівчина, яка взяла собі за правило зневажати його. Хотів би я знати, чи буде коли-небудь таке й мені? (Сходить униз на моріжок).
Ремсден (ідучи за ним). І що скорше, то краще для вас.
Мелоун (потираючи руки, йде садом). Це буде чудесна дружина для Гектора! Я не проміняв би її на десять герцоґинь. (Доходить до моріжка й підходить до Таннера й Ремсдена).
Ремсден (надзвичайно чемно до мільярдера). Як приємно несподівано зустріти вас, м-р Мелоуне, в цьому куточку світу. Чи не приїхали ви сюди, часом, щоб купити Альґамбру?
Мелоун. Не скажу, щоб я не міг її купити. Гадаю, що у моїх руках їй було б краще, ніж у руках іспанського уряду. Але я приїхав сюди не тому. Сказати вам правду, з місяць тому я підслухав розмову двох добродіїв про якісь акції. Вони не сходилися в ціні, — вони були молоді, ласі на гроші й не розуміли, що як скоро ці акції були варті того, що за них давали, то, без сумніву, вони були варті й того, що за них правили. Щоб потішитись, я пристав до розмови й купив ці акції. Гаразд, але й досі я ніяк не можу довідатись, що то за підприємство. Правління його в цьому місті, й називається воно «Акціонерне Товариство Мендоса». Тепер, що таке Мендоса? Чи це копальні, пароплавне товариство, банк, патентований винахід?..
Таннер. Це — людина. Я її добре знаю. Її принципи суто комерційні, їдьмо з нами, прокатаємось нашим автом навкруги міста, м-ре Мелоуне, і завітаємо по дорозі до неї.
Мелоун. О, з великим задоволенням. Дозвольте запитати, з ким маю честь...
Ремсден. М-р Ребук Ремсден, давній друг вашої невістки.
Мелоун. Дуже радий познайомитись з вами, м-ре Ремсдене.
Ремсден. Дякую. Містер Таннер теж належить до нашого кола.
Мелоун. Радий і з вами познайомитись, м-ре Таннер.
Ремсден. Дякую. (Мелоун і Ремсден виходять, подружньому розмовляючи, хвірткою. Таннер кричить до Октавія, який прогулюється садом з Енн). Таві! (Таві підходить до східців, Таннер голосно шепоче йому). Віолетта одружилася з фінансистом розбійників. (Таннер квапливо йде навздогін за Мелоуном і Ремсденом. Енн сходить східцями, щоб знічев’я подратувати Октавія).
Енн. А ви, Октавію, хіба не хочете піти з ними?
Октавій (його очі раптом наповнюються слізьми). Ви вражаєте мене в саме серце, проганяючи мене. (Він сходить на моріжок, ховаюча від неї своє лице; вона йде слідом, заспокоюючи).
Енн. Бідний Ріккі-Тіккі-Таві! Бідне серденько!
Октавій. Воно належить вам, Енн. Пробачте мені, але я мушу це сказати. Я кохаю вас. Ви знаєте, що я вас кохаю.
Енн. Не треба, Таві, не треба! Ви ж знаєте, що мама вирішили віддати мене за Джека.
Октавій (здивовано). За Джека?!
Енн. Це відгонить абсурдом, чи не так?
Октавій (його охоплює злість). Що ж, виходить, Джек увесь час грався зі мною? Умовляв мене не одружуватися з вами, бо сам мав це зробити?
Енн. Ні, ні! Ви не повинні дати йому зрозуміти, нібито я це говорила. Я ані на хвилину не можу припустити, щоб Джек знав свої власні наміри. Але цілком ясно видно з духівниці мого батька, що він хотів, щоб я одружилася з Джеком. І мати наполягає на цьому.
Октавій. Але ж ви не зобов’язані раз у раз жертвувати себе бажанням ваших батьків.
Енн. Батько мене любив. Мати мене любить. Нема сумніву, що краще керуватись їхніми бажаннями, ніж власним егоїзмом.
Октавій. О, мені відомо, що ви зовсім не егоїстка, Енн. Але вірте мені, — хоча я й знаю, що в цю мить я дбаю про свій інтерес, — вірте мені, в цьому питанні є ще й інша сторона. Чи чесно ви робите, коли віддаєтесь за Джека, не кохаючи його? Чи чесно губити й моє щастя й ваше, бо ви, — ви казали, можете покохати мене?
Енн (дивиться на нього з чимсь подібним до жалости). Таві, милий Таві! Ви — дуже добра людина, славний хлопчик!
Октавій (зажурено). Тільки й усього?
Енн (злісно, незважаючи на жалість). Це — немало, запевняю вас. Адже ви завжди поклонятиметесь тій землі, що по ній я ступаю, так?
Октавій. Так. Це звучить смішно, але я не перебільшую. Покланяюсь і завжди поклонятимусь.
Енн. Завжди — це забагато, Таві. Бачте, мені довелося б завжди стояти на тій височині, на яку ви мене піднесли. А я не думаю, щоб могла це виконати, одружившись з вами. Але якщо я одружусь із Джеком, ви ніколи не розчаруєтесь, — ну, принаймні, поки я не дуже постарію.
Октавій. І я теж постарію. Коли мені буде вісімдесят, одна сива волосинка жінки, яку я кохаю, примусить мене сильніше тремтіти, ніж найгустіша золотиста коса найвродливішої молодої голівки.
Енн (зворушена). О, це поезія, Таві, справжня поезія. Це збуджує в мені якесь дивне почуття, ніби донеслось до мене якесь відлуння з попереднього життя. Я завжди вважаю це доказом того, що душі наші — безсмертні.
Октавій. Чи вірите ви в те, що я кажу правду?
Енн. Таві, щоб це була правда, ви повинні відступитися від мене й кохати мене здаля.
Октавій. О! (Він сідає біля маленького столика й затуляє обличчя руками).
Енн (переконано). Таві, нізащо у світі я не хотіла б розбивати ваші ілюзії. Я не можу бути вашою, як і не можу зовсім відсторонити вас. І тому ясно бачу, що буде з вами. Ви, заради мене, залишитесь чулим старим парубком.
Октавій (з розпачу). Енн, я вб’ю себе.