Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— А навіщо ж ти тепер знущаєшся наді мною?

— Я ж Блудень, забув?

— Отже, правильно я від тебе відрікся.

— Не допоможе.

— Хто знає.

— Я знаю, — реготнув Пек. — Богомолу для приглумлення його вічного болю потрібно свіжої крові. Ріки й озера крові. Усе твоє плем’я, Лобасе, піде йому на ліки. Всі-всі — від малого до старого. Й утекти вам не вийде… Першими він висмокче отих двох ваших випханок. От така, жерче, паскудна історія.

— Ми будемо битись.

— З сином Триликої? — Карлик зробив великі очі.

— Так!

— Хай щастить, — посміхнувся Пек й зник.

За мить чорну землянку охопило полум’я. Волх ледве встигнув відскочити від раптового спалаху. Відтак звідусіль на нього насунувся сірий туман. В ньому ворушились бридкі форми й чулося дивне клацання. Нажаханий і розгублений, колишній Пекич намацав Бузиновий поріг і безтямно вивалився у Серединний світ.

Такого повернення з астралу жрець не переживав ніколи. Його усю ніч вивертало, трусило і корчило. Він опоганив блювотою требовище, дістав кровотечу з рота й ледь не вмер перед байдужими поставами отчих богів.

Ріки й озера крові!

Кінець усім сподіванням. Тепер йому залишилось вийти на прю з Корвоном, зазнати поразки і з ганьбою, під регіт демонів, піти до Нижнього світу. Разом з куничами і туричами, які дарма покладались на його мудрість та вміння.

За спиною зажуреного жерця крокував Макарій. До Стоймислового війська візантієць потрапив не за власною волею. У Темній діброві він пережив спочатку довгий допит, а пізніше й напружену бесіду з Томирадом. Княжич урешті-решт повірив Цапиковому родичеві й змусив Макарія присягти у тому, що він в жодний спосіб не чіпав Доброславової цноти і що допоможе визволити хорваток з полону.

Йому навіть не дали відвідати Риску, а борзо приєднали до жрецького загону у хорватському війську. Тут він із здивуванням помітив сугубу прихильність до себе Цапика та його приятелів Веслича та Тревена. Цапик весь час повторював, що «ромейський відун» є його тестем й, судячи з усього, цим неабияк пишався. Також у війську знайшовся один з родичів рудої. Але він, на відміну від Спіркіного брата, до Макарія не підходив і дивився на нього вовком. Як зрозумів візантієць, Рискова родина прокляла руду після її втечі й жодних родинних зв’язків, що окреслились через цю випханку, тепер не визнавала.

З Волхом його стосунки також не склались. Начальний жрець Білого племені не відмовляв Макарію ані в місці біля жрецької ватри, ані у шматку солонини. Проте на жодні питання візантійця не відповідав і дивився на нього як на пусте місце. Той зрозумів, що з боку жерців йому відмовлено у професійному визнанні і терплять вони його лише за волею Томирада.

Княжич на другий день походу підійшов до Макарія й довго його розпитував про справи в Імперії та про християнську віру. В кінці тієї розмови візантієць наважився на прохання:

— Коли переможемо чаклунів, дозволь мені, сине архонта, допитати їх про дивовижний гриб, що продовжує літа смертних.