Січеславщина (квадрологія)

„Куди гляне — трава в'яне"... І село просто боялося цієї соші. Вона ж несла на своїй лускатій спині здебільшого тільки неспокій та турботи. Ще за царя на ній, де вона перехоплювалась містком через Кільчінь, експропріятори-революціонери нападали на поштові карети, вбивали варту, а гроші забирали. І хоч після 'того підгороднянські дітіи знаходили на вкосах соші золоті царські грошини, але дорогий селянам спокій жнив чи там молотінки злітав, як сполоханий голуб, і довго не міг повернутись назад.

Царська ж поліція шукала експропріяторів і серед підгороднян.

Року 1914 цією сошею йшли на війну з німцем та австріяком царські „салдатушки", а через яких чотири роки після того вона привела сюди, разом з Українською Центральною Радою, тих таки німців та австріяків. Важезні колеса їхніх гармат не раз гуркотіли, з тупим скреготом гризли

її обглодані кругляки, тривожно будили — як це було вночі — принишкле село.

Обвішані зброєю німаки заскакували на подвір'я чи й до хат, люто гиркали своєю незрозумілою мовою, а часом і в морду били... „русіше швайн".

Отож і тепер... Навіть обрідні димки з димарів зводилися в безвітряне небо якось обережно, тоненькими кривульками виписувались, наче хитрували. Саме так: наче хитрували. Щоб ті, що прийдуть у село, їх не завважили і не втаскалися нахабно грітись та вимагати „жратви"... А тільки ж: які прийдуть?

Якже нарешті на тій соші зацокала „підкована" кінська хода і з боку Самарчика появилося двоє озброєних верхівців, у близьких до соші дворах люди стали не так виглядати, як ховатися. Бо так: вигулькне — і сховається. А хто перед тим був надворі, то похопився мерщій у хату чи там до якої повітки шурхнути. Бо, мовляв, хто-зна, які це? А як візьме котрийсь та й стрельне? Хіба тепер як? Стріляють — не дивляться, своє чи чуже!

Тільки ж і верхівцям, либонь, треба було знати, в засягу якої влади вони опинились. Вони ж поводились так, як обережні мандрівники в незнайомій місцевості. їхали ходки і, мов би знечев'я, то в один, то в другий бік Обережно поглядали. Мов би знечев'я... їдуть собі рядом, коні спокійно кованими копитами, як ті дружні ковалики, об мостинець вицокують: цоки-цок, цоки-цок, а тоді той чи той верхівець візьме та й скине зненацька поглядом на поблизьку хату, прошиє її наскрізь, з усіма вікнами, дверми й надвірніми будівлями. Гляне, а потім „цілком байдуже" чвиркне через губу чи підведе очі на пообіднє вже сонце, щоб так заличкувати отой свій погляд.

Мовляв, „нам нічого боятись: ми люди свої". А для кого „свої"?

Та от щука-соша „глянула" в бік одного двору. Проти того двору старший з верхівців, у салдатській солом'яного кольору шинелі та в шапці такого ж походження, з робленого „смушку", — Овечка Іван, смикнув свого коня за правий повід. І кінь зійшов з дзвінкої луски соші на глухий, мерзлий ґрунт, переступив огривок сухого пирію та ступив униз, під укіс, круто вигнувши спину. Аж верхівець, разом із сідлом, мало на шию йому не з'їхав.