Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

Йому аж легше стало на душі, ніби й справді врятувався від неминучої смерті. Та нараз усе перевернула інша думка. Повзеш серед цієї густої трави, а зони бачать, як за тобою ворушаться довгі стебла. Повзеш, і раптом відчуваєш у себе на потилиці чийсь погляд. Повертаєш голову, а над тобою, широко розставивши ноги у’високих шнурованих черевиках, стоїть чорнопикий із націленим тобі межи очі автоматом і зловтішно шкіриться…

— Чи тобі заклало, чорти б тебе вхопили! — гаркнув сержант. — Ходи сюди! Швидко!

Солдат підбіг і, нахилившись, почав з острахом вдивлятися в обличчя невідомого: невже живий? Але, знітившись під важким поглядом сержанта, нараз виструнчився.

— Бери його попідруч! — Проте, глянувши на брудні ступні, гидливо скривився й виправився: — Ні, за ноги!

Тіло виявилось легке, хоча на вигляд чоловік був доволі кремезний. Незграбно бокуючи, вони рушили до вертольота. Автомат у новака теліпався на шиї. Він боявся перечепитись і впасти, через те ще дужче збивався з ноги. Сержант лише сердито сопів.

Діставшись до вертольота, вони, підтримуючи, поставили непритомного на ноги, а двоє солдатів, вхопивши його за зап’ястки, ривком втягли досередини. Вільного місця не було, тож поклали його на ноші в проході.

Тієї ж миті заревів двигун, і вертоліт плавно пішов угору. До міста було з півгодини лету. На чужака ніхто не звертав жодної уваги. Лише лікар, майор Стерн, на кілька хвиль сів біля нього навпочіпки, помацав пульс і щось мугикнув собі під носа. Певне, вирішив, що до міста той дотягне.

У кутку знову застогнав тяжко поранений капрал. “Навряд чи виживе”, — подумав Стерн. Подумав без жалю, як, на його думку, й належало військовому лікареві. Серед кільканадцяти поранених двоє-троє роковані на смерть — не сьогодні, то завтра. Що ж, вони солдати, й їхня професія — вбивати, а іноді вмирати самим…

У салоні панувала гнітюча мовчанка. Хоча лібераціоністів[12] сьогодні поклали чимало, це не тішило — надто дорогою ціною. Крім поранених, було багато вбитих. Їх доставить інший вертоліт.

Стерн зиркнув у ілюмінатор. Починалося передмістя, де розташований їхній шпиталь. Обличчя у всіх досі були незворушні й не виказували жодної радості. Це професійна звичка. Доки машина в повітрі, статися може будь-що.

Та ось вертоліт, ледь гойднувшись, став на майданчику за шпитальним муром. Тепер можна було почуватися вільніше, можна й чарку віскі перехилити. Але лікареві сьогодні зась — роботи з пораненими дуже багато. Власне, склянка джину з тоніком не завадить, але не більше. А Крістіана нині зробить свою першу самостійну операцію.

На згадку про молоду колегу він несамохіть усміхнувся. Проте відразу поквапився стерти з вуст недоречну посмішку. Стерн волів не піддаватись емоціям і за найвищу чоловічу чесноту мав стриманість та незворушність за будь-яких обставин. Оця його сувора вимогливість до себе уже не раз зашкоджувала йому в приватному житті, відштовхуючи від нього жінок. А дехто з колег вбачав у поведінці майора зарозумілість і погордливість, котрі, на їхню думку, Стерн успадкував від своїх англійських предків, намагання вирізнитися поміж нащадків войовничих бурів.