Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

— Забагато, — сказав і Вадим, хвацько загальмувавши біля самісінького ґанку, на якому стояла усміхнена Катруся.

Сьогодні клієнтів побільшало. Крім рефрижератора, що й досі стояв на майдані, біля кафе зупинилися два вантажних “ЗІЛи”. Шофери на веранді уминали за обидві щоки запашний борщ.

— Приймайте гостей, — весело мовив Шеремет, коли Явдоха підійшла до їхнього столика. — Якась зачарована дорога: сама до вас привела.

— А таки чарівна, — всміхнулася господиня. — Хто хоч раз тут побуває, завжди знову приїжджає.

— А от мене, приміром, одне хвилює, — мовив Вадим, з непідробною стурбованістю дивлячись на Катрусю, що саме допомагала матері накривати на стіл. — Як це й досі ніхто звідси не викрав таку квіточку?

— А я не крадуся, — зашарілася дівчина.

Шофери за сусіднім столиком засміялися, а високий юнак із чорними, як смола, кучерями вигукнув:

— Красти треба вміти! Ось повернуся з рейсу, то покажу, як це робиться.

— Не вдавишся? — удавано сердито поцікавилася Явдоха.

— От і поговори з такою тещею, — розвів руками юнак і підвівся з-за столу. — Все одно вкраду. В нас, у циганів, це в крові.

— Їдь уже, перекотиполе, — незлобливо ляснула його по спині Явдоха. — Та гарбу свою не забудь.

— Трапляється, що й забувають? — спитав Вадим.

— Всяке буває, -сказала Явдоха. — Та нащо далеко ходити? Оно на майдані другий день стоїть гора залізяччя, хазяїна мов дідько вхопив.

— І справді, — підвів голову Шеремет і поглянув на рефрижератор, — куди це тягач подівся? “Колхіда”, здається. Чи “КамАЗ” там був?