Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91
- Автор: Шекли Роберт, Хендерсон Зенна
- Серия: ППФ (пригоди, подорожі, фантастика) #91
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0526
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91». Краткое содержание книги:
— Ви сказали “підкидька”?
— Це я його так охрестив. Умовне ім’я, так би мовити. Адже жодних документів…
Підійшовши до скляних дверей палати, Стерн ввічливо пропустив уперед одвідувача. В світлій кімнаті, крім ліжка й скромного вмеблювання, звичного для таких закладів, більше нічого не було. Майже нечутно гув кондиціонер. Офіцер лиш кинув оком на пацієнта й попрямував до вікна. Глянувши крізь жалюзі, він невдоволено скривився, і Стерн зрозумів — утекти звідси не складно. Але змовчав.
Нарешті капітан підступив до ліжка. Табличка, на якій звичайно зазначається прізвище пацієнта, була чистісінька. Ставши в ногах невідомого, він утупився в нього довгим вивчаючим поглядом. Той досі спав глибоким сном.
Аж тут до палати ввійшла Крістіана. Стерн став ще незворушнішим, натомість капітан розглядав її з відвертою цікавістю. Вона йому явно подобалась. Потім перевів очі на Стерна, немов нагадуючи йому про обов’язки джентльмена. Той, спохопившись, відрекомендував Крістіану як лікаря, що подає великі надії й піклується оцим невідомим. Капітан, уклонившись, теж назвав себе.
— І що ви можете сказати про вашого пацієнта? — ввічливо спитав офіцер безпеки.
Крістіана на диво менторським тоном, яким дорослі розмовляють з нетямущими дітьми, заходилася докладно ьдтізувати стан хворого, так рясно пересипаючи свій монолог латиною, що навіть Стерн не встигав за її словами. Тут тобі й регресивний, ретроспективний, афазія, анемія, амнезія…
Стерн покосував на капітана і ледь стримав посмішку. Тому, здавалося, заціпило. Він, певне, ніколи вжитті ще не чув стільки незнайомих слів. Наче до нього промовляла якась жриця з племені тамбу-мамбу. Та, зрештою, Крістіана почала трохи розбавляти свою тарабарщину зрозумілою мовою. Тепер вона викладала методи лікування порушень пам’яті й мовлення. Капітанове обличчя знову прибрало звичайного зосередженого виразу. Та ось вій, певне, побоюючись, що вона знову зіб’ється на свій клятий сленг, вирішив узяти ініціативу в свої руки.
— То ви можете ідентифікувати його особу?
— Я ж пояснила, що в його теперішньому стані це просто неможливо, — лагідно відказала Крістіана.
— А коли це буде можливо?
— Усе залежить…
— Від чого?
— Від перебігу захворювання, від різноманітних чинників, а надто від обставин, тобто умов лікування. Таїсій стан іноді триває кілька днів, а то й місяців, навіть років. Подеколи, за несприятливих умов, — наголосила ка цих словах Крістіана, — захворювання може набути необоротного характеру.
— Тобто, ви вважаєте, що тут йому буде краще, ніж у нас? Я вас правильно зрозумів? Проте ви забуваєте, що ми маємо свій маленький шпиталь і медперсонал для догляду за хворими. Ї можу зас аапевнити, у нас працюють висококваліфіковані фахівці!
— Не сумніваюся, пане капітан. Але ж ваші фахівці, я певна, ніколи не мали справи з подібними захворюваннями. Крім того, ми маємо відповідне устаткування для поновлення діяльності клітин кори головного мозку.
На її останні слова Стерн здивовано звів брови. Та коли капітан, уже починаючи вагатись, запитально поглянув на нього, він ствердно кизнув: мовляв, ця жінка знає, що каже.
Втім, офіцер безпеки не квапився приймати остаточне рішення. Тож він уклонився чарівній лікарці і з почуттям неабиякої відповідальності, покладеної на нього, мовив:
— Я подумаю над вашою пропозицією.
Це “я” свідчило, що він таки прийняв рішення, але вважає негожим одразу його висловлювати. Крістіана кинула розпачливо-благальнай погляд на Стерва і, вдавши заклопотаність, вийшла з палати.
— Продовжимо розмову, докторе? — І капітан у свшо чергу пропустив поперед себе Стерна.
У кабінеті вони змову запалили, а гість не відмовився від ще однієї бляшанки пива. Трохи відсьорбнувши і вдоволено прицмокнувши, він повернувся до справи:
— Ваша думка, докторе?
Той уже мав готову відповідь, котра далась йому не без вагань. Сам він вважав цей експеримент за авантюру, але задля Крістіани ладен був поступитися.
— Гадаю, лікар Крістіана має всі підстави, щоб узяти на себе… лікування хворого.
Співрозмовник помітив, як він затнувся, й одразу перепитав:
— Відповідальність теж?
— Відповідальність поділяю з нею я. Але відповідальність обмежену. Адже жоден психіатр не дасть вам гарантій неодмінного одужання свого пацієнта.
Капітан виважував усі “за” і “проти”.
— Гаразд, докторе. Ось мої телефони — службові й домашній. У разі потреби телефонуйте. Сьогодні ж я пришлю когось заґратувати вікно в палаті, а на дверях відтепер стоятиме варта. Але… — він хвилину помовчав, — даю вам два тижні. На довше відволікати людей від їхніх безпосередніх обов’язків я не можу. Все! — поставивши на стіл порожню бляшанку, він підвівся й енергійно потиснув Стернові руку.