Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика

Хоча монографія Соломії Павличко читається з неослабним інтересом від першої до останньої сторінки, все ж її третій розділ «„Захований“ модернізм 20-х: між авангардом і неокласицизмом» викликає найбільше зацікавлення, позаяк присвячений він феноменові «особливого покоління» й небувалому спалахові творчої активності українських літераторів. Виокремивши п'ять головних напрямів тогочасного «дискурсу Києва — Харкова» (естетський «модернізм», народництво, неокласицизм, футуризм і політизований лівий авангард), дослідниця, переглянувши мистецькі й ідеологічні засади тодішніх часописів, довкола яких гуртувалися представники тих течій («Шлях», «Літературно-критичний альманах» і «Музагет», «Мистецтво», «Нова генерація», «Книгар»), зосереджує увагу на постатях Миколи Зерова, Миколи Хвильового, Валеріяна Підмогильного та Віктора Петрова.

Запитання Рудницького: «В якому розумінні письменство називається європейським, коли воно не стає ніяким діяльником в європейській культурі? Що треба вважати європейською культурою — і яким сучасним духовним потребам яких суспільностей мусить відповідати література, щоб стати джерелом реальних впливів, перетворюючи психологію сучасної людини?» — стало проклятим питанням не лише української, а й усієї європейської теоретичної думки XX сторіччя; так або інакше його артикулювали — і спробували відповісти — найчутливіші й найбільше викшталтувані уми від Ортеґи-і-Ґассета до Яусса та Дерріди. Тим більшого значення в цьому контексті набуває «Камена» (1924) Миколи Зерова, сучасниця «Безплідної землі» (1922) Томаса С. Еліота і водночас відповідь («ми сіємо пашню у неродюче лоно») на діагноз, поставлений уже самою назвою Еліотової поеми. Прикро, але Соломія Павличко майже не згадує про Зерова-поета і перекладача, розглядаючи його як літературознавця і критика насамперед. А тимчасом герменевтичний аналіз бодай одного орфічного сонета «Данте» («В царстві прообразів» у першій редакції) міг би дати глибше розуміння «неокласичного» дискурсу, консервативний модернізм (або ж ліберальний консерватизм) якого вперше за весь післяшевченківський час зумів не лише подолати затісний для новонароджуваної свідомості народницький міф, не лише уникнути загрози синтетизму, явленої незабаром у міфі про «національно-органічний стиль», а й вийти до джерел міфу античного, тобто допросвітницького, відродивши у цьому виході «свідомість вічного й сьогоднішнього в їхній єдності», за якою ностальгійно побивався Еліот, і водночас зробивши історію двадцяти шести століть європейської літератури тяглою історією модернізму. Досить згадати ту пригоду з гомерівською Навсікаєю, яка ожила спочатку в ідилічній Кулішевій «Орисі» (парадигматичній постаті для «неокласиків»), а потім на інтертекстуальному рівні пройшла «давньою праосінню» крізь сонети Рильського та Зерова, крізь Филиповичеве дослідження «Кулішева варіація сюжету про Навсікаю». Ще яскравіше цей вихід до архе-джерел простежується в зеровському перекладі Верґілієвої «Енеїди» — реальної антитези «котляревщині» в її прото- та постмодерних «аватарах», — у перекладах римських класиків і українських латиномовних авторів, зрештою, в тому дискурсі «похоронної промови», яку Зеров виголосив латиною над могилою свого сина.