Роман юрби

– Дай на півлітру, куди хоч повернемо, – заблищав зубами той, котрий роздивлявся пишноти куцої Наталки.

У нього були руді повіки і зовсім вицвілі поміж тих повік очі, а ще був у нього полущений ніс, а зі щік та підборіддя перла золота щетина. До речі, він також недавно поселився на околиці.

Олексій, власне, його голова на гостряку дошки паркану, засміявся.

– Ви без півлітри мою просьбу уважте, – сказала та голова. – Хіба не можна отак по-доброму?..

– А ми й хочемо по-доброму, – показав зуби рудько, – щоб приятелями з вами розстатися. По двадцять крапель на брата – і буде з нас.

– По чарці я вам дам, – сказав благодушно Олексій. – А ви поверніть колонку у бік мого городу...

– Повертайте, як слєдує, – сказала з ґанку незворушна досі Галька. – Ще бракувало б, щоб ми йому города поливали...

Галька поклала руки в боки, але було сьогодні парко, і вона зробила те мляво. До неї вже поставилися блідо-сині очі з-поміж вельми рудих повік.

– Дайте по дві чарки, – сказав рудько, – і ми прокрутимо її до вас.

– У мене нема городу, – буркнула похмуро Галька і замовкла вже на весь час, доки були на околиці водогінники, хіба що очі її спалахували вряди-годи, бо часом спалахували в ній лихі-таки думки.

Вона стояла на ґанку й дивилася на річку, по березі якої блукала з собакою куца Наталка, і думала, що незле було б обговорити з подругою все, що тут відбувається. Однак між нею й куцою Наталкою було забагато простору – тремтливо-синюватого від спеки. Тоді Галька відчула, що їй нелегко отак нерушно стовбичити: дерев’яніють ноги, очі вужчають, вуста стискаються; зрештою, й дивилася вона в один бік і бачила не так робітників, котрі мурували фундамента під колонку, як обличчя над парканом, задоволене й не в міру спокійне, адже й тут воно знайшло, як здобути собі вигоду.

Галька різко повернулась у той бік, де стояла біля робітників з порожнім відром Магаданша, але співчуття в неї не знайшла: Магаданша виставила до неї широченну магаданську спину, яка зливалася без усяких фігурних викрутасів із неозорою спідницею, і все-таки висловлювала свою, хоч і запізнілу, думку.

– Вам все’ дно, куди повертати, – погідно сказала вона. – Хай чоловік собі полива города, чи ж воно мені шкода!

Поклала відро на зігнуту в лікті руку, зирнула скоса на позеленіле Гальчине лице й задоволена всмішка ковзнула по її вустах, ніби з’їла вона щось солодке, а може, й було те, що відчула, таки солодке.

– Правильно женщина вам каже, – мовив Олексій і переможно зирнув через дорогу на ґанка, на якому світилось оте зелене й кругле лице.