Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Лє-є-на! Лє-є-на! Саш-ко! Саш-ко!
Лєна вже бігла з усіх ніг додому, з нею бігло ще троє дівчаток, двоє було в червоних плащах, а двоє в синіх, і мали вони червоні й сині банти, а одна із них несла перед собою наполовину червоного, а наполовину синього м’яча
Сашко мчав по нічній вулиці на велосипеді. Він крутнув кермом біля старої і об’їхав її, як об’їжджають камінь. І стара ще більше згорбилася й увійшла по кісточки в землю. Мала й беззахисна, стояла баба серед вулиці, як дрібнолюдок, і світила зеленим поглядом. І не було вже в тому погляді нічого лихого, а тільки незвична розгубленість і трошки-трошки несусвітнього здивування.
Тоді позіхнув вусатий голуб’ятник-місяць і повільно побрів у своє дворисько. Погасли майже всі лампочки на вулиці, лише одна ще коливалася і пливла між ночі: там годувала дитя юна мати. Була ще зовсім дитина, та мати, тож коли хапало її дитя ротом персо, вона сміялася радісно від чудового й чудного лоскоту.
7
Хата старої захиталася і звелась, як зводиться страус, та й були в неї такі ж, як у страуса, великі й сильні ноги, й пішла ця хата через город; переступила через паркана, спинилася на мент біля річки, неначе приміряючись до подальшої дороги, а тоді рушила по місячній стежці, що лежала на нерушній воді. Побігла по тій стежці, швидко миготячи великими страусячими лапами – спала у тій хатці стара. Лежала на постелі, не роздягтись, одна нога її в обрубці-валянку торкалася підлоги, а рука цупко стискала ціпка. І здавалося старій, що іде вона по білій сніговій дорозі, а за спиною в неї – санки з дитячою труною. Зупиняється вряди-годи й падає на ту труну, і зводить до неба руки, товче лобом об змерзле дерево, а навколо біла пустеля і світить над головою порожнє сонце. Покидає вона в тій пустелі і санки, й труну оту дитячу і йде нерівною ходою, не розбираючи напряму. Було в неї замерзле обличчя, а з зимних очей біло палахкотів лід.
Стара жахається себе самої, поставленої насупроти, – постаті тієї, розшарпаної на білому полі. Розплющує очі. Похитується над головою стеля, а місяць стоїть у горішній шибці й заливає мешкання міражним світлом. Баба встає, аж рипить їй тіло, сідає на ліжкові й кам’яніє. Грають зеленим полиском її очі, мерехтять, гаснуть і знову засвічуються – росте вона, як гриб, у цій забутій усіма хатці, а думка в неї також одна – розтягла й невідступна.
Великого комина бачить перед собою, й лізе на того комина високий чоловік із мітлою і з круглою гирею біля пояса. Повертає до старої обличчя, і вона здивовано пізнає власного батька.
– Ніхто не кличе мене в цей світ, – каже батько, – і тільки от ти покликала.
Вона розтулила рота, щоб заперечити, але він махнув рукою.
– Добре, що покликала. Маю тобі сказати дві слові...
Стара хитає головою, вона спить. Як щоночі, сівши на ліжку і світячи зеленим поглядом. У неї в грудях колотиться каменюка та й уся вона кам’яна.
– Маєш, дочко, десять облич, – сказав батько. – Май тільки одне.
Вона зводить здивовано голову. Дивиться й нічого не розуміє. Батько впускає в комина мітлу й гирю. Трусить, і з чорної отхлані здіймається чорна хмара сажі.
– Дочко, моя дочко, – каже сажотрус-батько, повертаючи до неї запорошене сажею лице. – Дочко, моя дочко!.. Пробудись!
8
Вона збудилася раптово. А може, це їй здалося, що прокинулася; стеля над нею ще хиталася, начебто її хата й досі йшла на страусячих ногах. Сонце залило її помешкання і срібні стяги куряви, які провисли в кімнаті від вікон до підлоги, засвітилися срібними порошинами. Стара обводила поглядом своє гніздо, ніби бачила його вперше – погляд її пробіг уздовж стіни до столика, а тоді й до шафи. Груба стояла з розхиленими дверцятами, немов рота розтулила, біля щілин запеклася повзуча кіптюга. Їй здалося: світло, що вливалося в її вікна, незвично почервоніло – хата її бігла на страусячих ногах і на голові тієї хати лежала червона шапка.
Баба зірвалася з постелі, схопила палицю й затисла її в п’ястуці. Небо на сході палало. Хиталися там могутні язики полум’я – стару аж потом обілляло.
Синя пташка відклеїлася від її повік і вдарилася об шибку. Сон зовсім покинув стару – сиділа вона на ліжкові, спираючись на палицю, очі її стали, мов ґудзики, натомість ожив її рот. Тонкі вуста розсунулися, тоді розхилилися й покотилися з них чорні круглі м’ячики.