Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Це софізм, – сказала перша ворона.
– Це неправдивий умовивід, – сказала друга.
– Це викрут, – зазначила категорично третя.
Чорногуз задумався на хвилю, але в цей момент прилетіла до них каменюка, і вони змушені були знятись у повітря, хоч кидав каменюку малий дванадцятирічний увірвитель, який вічно лазив по річці, звали його Васею, а на вулиці дражнили Равликом.
Отож саме тоді, коли бузувір, прозваний Равликом, метнув у розсудливих птахів каменем, Олексій насилив на носика колонки шланга: його мати в глибині двору обома руками трималася за кишку; Олексій натиснув на ручку, і струмінь рвонувсь у шланг, який ледве не вирвався з рук старої. Стоячи спиною до Гальчиного порога, Олексій не бачив приклеєного до шибки обличчя, як не побачив і того, що неподалець розчинилася хвіртка і до колонки майже бігцем побігла куца Наталка з відром ув одній руці та з ланцюгом у другій. Пес загарчав на Олексія, той аж кинувся з несподіванки (обличчя, приклеєне до шибки, раптом покругліло й розплилося – сміялося), зняв шланга з колонки і ввічливо відступив набік, щоб куца Наталка набрала води.
– Що це ви усе з псом ходите? – миролюбно спитав Олексій.
– А щоб ніхто на мене своїх рук не підіймав! – відрізала Наталка і, наливши води, пішла, волочучи за собою відро й собаку.
Він знову натяг на рурку шланга і натис на ручку, і знову посмутніло за шибкою оте приклеєне лице. Однак стукнула хвіртка, і куца Наталка вдруге вийшла на вулицю з відром ув одній руці і з собакою у другій. Пес загарчав, і вдруге схарапудився Олексій – мусив знову відступати вбік і скидати шланга.
– Це й ви города поливаєте? – спитав він.
– А що, тільки вам його треба? – відрізала куца Наталка, а лице, приклеєне до шибки, знову засвітилося й засміялося, ніби це місяць зійшов чи сонце.
– Що там таке? – гукнула з-за паркану мати.
– Воду беруть, – сказав Олексій і чиркнув сірником, щоб прикурити.
– Теж города поливаєш? – висунулася з-за паркана Олексійова мати.
Пес загарчав, позадкував, а тоді й загавкав на обличчя, що так несподівано виросло над парканом, – очевидно, зважив за потрібне відповісти замість господині.
Куца Наталка пішла геть, тягнучи в одній руці відро, а в другій собаку.
– Це вона нам на зло, – цвиркнув крізь зуби Олексій. – Це ж приятелька тої... опришкуватої...
І він відчув, що чотирнадцять струн на серці заграли якоїсь сумної й тихої. Покривався смерканням, яке почало густо плестися навколо: тоді ото й підкрався до нього хлопчачок завбільшки з долоню, на голові якого була густа шапка волосся. Плюнув на долоні, хекнув, підскочив і схопився руками за тканину штанів. Поліз по них угору туди, де світилася маленька плямка цигарки, – а це грали так тихо й сумно всі чотирнадцять Олексійових струн. Хлопченя з кошлатою шапкою волосся уже схопилося за паска штанів, влізло за пазуху, струснуло з очей стріхуваті, нестрижені патли й просунуло ручку крізь ребра туди, де тихо й сумно грали оті струни. Воно наклало на них пальці – музика затихла, натомість знову прийшла куца Наталка з порожнім відром та з собакою і виказисто наставила в його бік кирпулю.
5
Тоді й настав той вечір, шовковий і теплий, коли відчув Олексій ще більший смуток. Виростав у ньому, ніби хмара, котра замість по небі, попливла в його грудях – з’явилася вона ще тоді, коли так нерозважно дав ляпаса отій опришкуватій. Грали його струни сумної й тихої; може, через це взяв він мішка під пахву, кинув на плече косу й рушив накосити кроликам трави, хоч її вже накошено досить. Зирнув на двох дівчат, котрі йшли у парк і через це були вбрані якнайошатніше: в однакових сукнях, гольфах і туфлях: йому здалося, що це двоє близнят ступає супроти нього. І тільки наблизившись, побачив, що в однієї ніс довгий, а в другої кирпатий, що довгоноса чорнява, а кирпата – білява; вони прошелестіли повз нього, і Олексієві здалося, що тільки їхні сукні живі й рухливі. Терлася тканина, ніби пісок осипався, а очі, якими на мент освітили вони чоловіка з косою та мішком під пахвою, холодно запалали, а може, й посміялися з нього. Отоді й посунув на нього навальний смуток, адже досі плив у душу блідим, тихим потічком; він подумав про свої тридцять і п’ять років та й про те, що ці дівчата для нього замолоді. Через це скривив губу, кинув зневажно мішка в траву, а тоді змахнув косою, ніби хотів скосити межу між собою, старим парубком, й отими молодими, в яких тільки й думок, щоб на якийсь гачечок зачепитися. Малий заводіяка із шапкою волосся на голівці сидів при тому в нього на плечі й помахував рученятами, передражнюючи Олексія. Трава з шурхотом клалася під ноги – роса ще не встигла на неї сісти. Роса впаде тоді, коли зупинить він свою нещадиму косу й коли витре з чола піт – отой піт і стане початком росопаду. Відтак земля вмиється вільготою, адже спрагла вона сьогодні, як ніколи. Роса сідатиме й на зігнутого Олексія, коли волочитиме на собі здоровецького мішка скошеного зела; косу він триматиме під пахвою й сіятиме, висіватиме свій піт на дорогу й траву. На нього витрішкуватимуться кільканадцятеро очей, але йому буде байдужки.