Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Доброго вам вечора, – заспівала стара. – А знаєте, що я хочу у вас попросити?
Доміношники знову кинули в її бік поглядом, але це були надто неуважні позири; Семенюк-молодший вихопив з долоні кісточку і гримнув об стіл, аж стіл знову злякано присів на всіх чотирьох.
– Га-га-га! – зареготав Шіллер-коновод. – Оцього я й чекав!
На спину стола з неймовірним ляском ударила друга кісточка, і стіл дрібно-дрібно затанцював.
– Труднація в мене така, – співала стара. – Може б, ви замість валяти оце дурня, комина мені б лучче почистили, га?
Доміношники начебто отямилися. Зирнули водночас на бабу, і були в них такі очі, що стара, яка нічого в світі не боялася, раптом захотіла підхопити свої спідниці, покинути тут і палицю й чкурнути з двору так, як тікав недавно із закамарків її уяви той страшний на позір, але такий нещасливий злодіяка.
Мела обрубками валянців вечірню росу і вже бачила тільки свою хату по той бік вулиці. Стояла на курячих ногах за низеньким щербатим парканом; біля хати, як дівчина, світилася темно-червона вишенька; місяць осяював її та неквапно грався її листками. Хата старої похитувалась у цьому міражному світлі; здавалося, ось-ось зведеться вона й піде на своїх курячих ногах у світ, а їй, старій, доведеться цілу ніч її наздоганяти. І так триватиме до ранку, доки не розбудить їх усіх ранкове сонце, тоді задзвенить на її вишеньці синиця і опаде на землю половина червоних листків.
Загавкав у глибині двору собака, і цей пес розбудив шевця, який задумано заснув, стоячи серед двору й посмоктуючи іскристу цигарку. Швець виплюнув недокурка, уставив між губи цигарку нову і з-під його пальців вискочив прудкий вогняний чоловічок. Вскочив у носика сигарети, скоцюрбився там і згорнувся, а голова його хитнула ніч, як хитають її небесні зірки. Швець потягся, аж захрумтіли в ньому кістки, а тоді пішов сягнистою ходою до воріт.
Він підійшов до хвіртки саме коли з’явилася там стара, і його обличчя заясніло над парканом, наче спустився то і сів на шпичаки сам місяць.
– Ви даремно оце, бабо, ходите, – сказав місяць густим і бринячим голосом. – Адже ніхто вам того комина не почистить!
– Ге! – підскочила від несподіванки стара, обличчя її стало гостре й маленьке. З очей її посипалися голки, і вся вона аж запалала перед спокійними водянистими очима шевця. – Який це комин? – швиденько затараторила. – Що це ви говорите про якийсь комин?
– Та про це вже вся вулиця гримить, – байдужно відказав місяць-швець і випустив сиву хмару диму.
Стара покосувала оком на ту “вулицю”. Мирно спали хати, мирно й тихо дивилися вікна. І їй здалося на мить, що вулиця і справді гримить, що залито її ясним сліпучим світлом, що жінки й чоловіки тієї “вулиці” котять порожні залізні бочки і б’ють у кастрюлі й миски. Горлають немилосердно про її комина, а з вікон її хатки на курячих ногах вивалюється червоний дим, і мчать до неї пожежники в червоних костюмах, лізуть по червоних драбинах, а там, на даху, вихоплюють з-за пасків лискучі мідні труби й починають, натхненно роздуваючи щоки, грати.
Позадкувала від того настромленого на паркана місяця, довговусого і спокійного, холодного й немилосердного. Його бас не звучав голосно, але забивав своїм воркотом бабі вуха. Вона аж пальця засунула у вухо, щоб потрусити.
– Я вам, бабо, не раз допомагав, – спокійно продовжував місяць. – Порубав вам дрова, паркана полагодив. А ви... – він зареготався раптом. – Як це ви там вигадали: щось я у вас украв?
– Ге! – знову підскочила стара. Замахала, закивала пальцем перед носом у шевця-голуб’ятника-місяця, затараторила дрібно: – Харцицяко, чортяко, злодіяко!
Густий бас добродушно розливався по цілій вулиці.
– Але що ж я у вас украв, бабо? Так це мене інтерисує!
– Украв, украв! – хрипко вигукнула стара і, задкуючи, знову замахала й закивала пальцем. – Дочекаєшся ти! Поб’є тебе нечиста! Злодіяко, харцизяко!
Голуб’ятник аж головою водив од сміху. Приплющив очі і його вуса аж позеленіли від місячного світла.
– Гей, бабо! Навіжені ви! Йдіть ви лучче спати. Не напитуйте лиха, бабо, його й так у вас за душею багато!..
І стара од тих спокійних місяцевих слів перестала раптом кивати пальцем, зігнулася, наче горб виріс їй на спині, й замовкла чи, може, заслухалась у ніч. Шуміла звіддалік у тій ночі вода, гомоніли на греблі хлопці й дівчата: хлопці жирували, а дівчата вискотіли захоплено.
Замислилася на мент баба, а мо’ згадала щось раптово, і її голова схилилась, як у пташки, на плече.
Місяць, настромлений на шпичаки паркану все ще добродушно реготав. Його рокітливий приємний бас заповнив вулицю, і дві сусідки-пащекухи отам, серед двору під кручею, дочка Трасицької і дочка таксистихи, раптом сплеснули руками, одна схопила порожнє відро, а друга потрусила сумкою. Вони нагримали на своїх доміношників, а та, з сумкою, безцеремонно скрутила голову лампочці, прив’язаній до тієї сумки. Ота, з відром, вискочила за хвіртку й загукала співно, кличучи заклично дітей: