Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
Вона ще довго стояла на березі, схиливши голову набік, і була через оту свою веселість така добродушна, що кажани прокреслили над її головою аж троє кіл, і тільки по тому помчали туди, де купався місяць із ясною панею, і де розбивав веслами тишу сердитий аж понікуди Смерд.
Дибала вулицею, викидаючи перед себе палицю, і била нею в землю, жилава її шия витяглась, а обличчя знову стало важке й понуре. Очі погасли й застигли, ніби ґудзики, а замість серця колотилась у неї каменюка. Поверталась у свою хату з розчиненими вікнами, з яких і досі віяло димом, звідтіль давно витекло усе хатнє тепло – доведеться їй стягувати на себе все шмаття. Але ще не переймалася тим, у голові, наче на білій стіні, проявлялася картина жахкіша: влазить у її розчинене вікно злодіяка із ножиком у зубах.
Облило її потом, і вона на мент отерпла: там, у запічку, в самому куточку, лежав тонесенький згорток – пенсія, яку вона одержала за місяць удруге. Злодіяка з ножем у зубах простяг до того згортка руку, величезну, кощаву, із розщіпленими пальцями й раптом схопив згортка, аж захрустів той у жмені.
Нібито дощ обсипав стару з ніг до голови, начебто якась загуляла хмарка спинилася над околицею й навмисне вилила сюди свою воду. Стара йшла сягнистим кроком, міцно стискаючи палицю, йшла повна сили й рішучості. Вже не було в її тілі старечої немочі – ступав це могутній і сильний войовник. Не побоїться вона того здорованя, що й досі цвів на білій стіні її уяви, палиця її свисне, як рак узимку, і навіки розкроїть черепа, в якому уроїлася така нахабна думка: обікрасти її, таку самотню й нещасну.
6
Але не дійшла до свого мешкання. Злодій, якого намалювала на білій стіні своєї уяви, міг вільно вибратися через відчинене вікно й дременути в цю густу й темну ніч. Вона навіть побачила, як він біжить. Розтулений рот, висолоплений язик, вирячені очі, б’є і б’є босими ногами холодну землю, аж п’ятки врізаються у сідницю. Стара стояла й дивилася на ту втечу, переможно похитуючись, адже той злодій все одно не втече. Там далі він впаде від знесили й помре – не зможе, бідолаха, ані спинитися, ані здолати свого страху.
Різко повернула голову, її вже не цікавив той мізерний утікач: там, під кручею, біля хат стояло двоє дерев, що недавно були лепетухами-молодицями, а тепер все ще шамотіли листям; там, біля хат, сиділо двоє неголених чоловіків, Семенюк-молодший і Шіллер, і били й били лунко доміном. Діти чоловіків і тих плетух-молодиць ще й досі гуляли: дівчатка в сусідньому дворі, а хлопці на велосипедах. Чоловіки були облиті жовтим тремтливим світлом – зачеплена за гриб-сумку на дереві ясніла там лампочка. Розкидала навсібіч жовті списи, й ті списи похитувались у нічному повітрі. Чоловіки щось кричали й доказували: той, що виграв, реготався й тицяв пальцем у приятеля-сусіда. Задоволено приставляв до голови пальці, махав ними й висолоплював язика; той, що програв, сердився й трусив головою, але вигравши в наступній партії зовсім так само кепкував, як перед цим перший. Шуміли над ними їхні жінки-дерева й судили їх, проклинали за кинуті напризволяще діти і за дурну, нерозважну й безконечну їхню гру.
Стара дивилася на все це, примруживши праве око, вона зважувала: чи повернути до хати, чи, може, піти до тих доміношників. І поки вона отак думала, ноги її вже йшли назустріч списастій лампочці, очі її ще більше мружилися, зелено відбиваючи різке світло і висяюючи відтак світлом своїм. Стара пройшла через завулок; од лампочки, що цвіла попереду, шастали довкола тіні, й вона сама перетворилась у таку тінь – безшумно й крадьки пливла по білій стежці, і палиця її ледве торкалася землі.
Виросла перед доміношниками раптово. І один, і другий кинули в її бік поглядом, але й один, і другий її не завважили. Били кісточками і з такою силою, що бідолашний стіл по-страдницькому присідав на всіх чотирьох, падав на коліна й ніби й спину вигинав. А на неї, на оту спину, з гуркотом падав новий удар, і стіл важко трусився. Погляди ж доміношників палали, підборіддя їхні чорніли, а зуби блискотіли. Сміх доміношників був нервовий, з прихлипами, скреготали вони зубами й плювалися навсебіч пінистою слиною.