Замах на бродягу

Люка був на місці.

— Є якісь новини, патроне?

— Жодних!.. Я прошу тебе в понеділок зранку зайти до Палацу правосуддя і взяти в канцелярії список клієнтів, яких обороняв метр Гайяр… За останні два-три роки…

— Увечері ви знову будете на Монмартрі?

Мегре стенув плечима. Навіщо?

— Можеш іти.

І так само, як допіру вже сказав його колезі, промовив:

— Бажаю добре відпочити.

Потім зняв телефонну трубку.

— Дайте мою квартиру… Алло!.. Це ти?

Так, немов цей голос міг належати комусь іншому!

— Ти пам'ятаєш, о котрій годині відходить поїзд на Морсан?.. Звичайно, сьогодні… Краще до вечері. О сімнадцятій двадцять дві?.. Хочеш, поїдемо?.. На цілу добу… Гаразд, лаштуй валізку… Не треба, я сам подзвоню…

Це було невеличке село на березі Сени з готелем під назвою «Старий парубок» над самою річкою, рай для паризьких рибалок. Мегре відкрив цю мальовничу місцинку років із двадцять тому, під час одного розслідування, і відтоді час від часу приїздив туди разом з дружиною в кінці тижня, щоб відпочити.

Хазяї вже звикли до них і завжди приймали як найдорожчих гостей: давали їхню улюблену кімнату, садовили до одного й того ж самого столу в густому затінку на терасі.

— Алло! З'єднайте мене зі «Старим парубкам» в Морсані… Так, через Корбей… Ні, там він один — це готель…

Із книг Мегре якось довідався, що в цьому готелі колись бували Бальзак та Олександр Дюма, а пізніше на літературні пікніки до Морсана з'їздилися брати Гонкур, Флобер, Золя, Альфонс Доде…

— Алло!.. Це Метре… Що ви сказали?.. Гарна погода? Дуже приємно…

Він і не думав, що це могло б бути інакше.

— Наш номер зайнятий?.. Дарма, на цей раз ми переночуємо в іншій кімнаті, хоч з неї й не видно Сену. Чекайте нас на вечерю…

Отже, кінець кінцем, незважаючи на Еміля Буле, вони могли провести кілька безтурботних годин на березі річки.

Кожного разу, дістаючись до «Старого парубка», вони бачили там усе нових пожильців… Рибалки, їхні старі знайомі, більше не з'являлися. Певно, дехто з них уже вмер, а решта були надто старі для таких мандрівок.

Натомість приїздили інші, не менш заповзятливі, і видно було, що більшості з них цей день здавався довгожданим святом.

Було чути, як, прокинувшись о четвертій годині, вони поспішали зайняти принаджені звечора місця чи закріпити човна в протоці між двома скелями.

А взагалі, панування рибалок уже не було неподільним. Вздовж берега стояла ціла флотилія невеличких яхт, що привезли сюди, здебільшого парами, зовсім молодих людей. Вони аж до першої години ночі танцювали на терасі під несамовиту тріскотню радіоли.

А втім, це не завадило Мегре добре виспатись, хоча він чув і півнячий спів, і лункі кроки та хрипкі голоси рибалок на світанку.

Прокинулися вони аж о дев'ятій годині і невдовзі вже снідали на своєму звичному місці, під деревом, стежачи за маневрами яхт на широкому, залитому сонцем плесі.

— Ти сьогодні не ловитимеш рибу? — запитала пані Мегре.