Замах на бродягу

Мегре завагався, не знаючи, що відповісти. Він якось і не подумав, що завтра вихідний.

І взагалі, поки тривало розслідування, Мегре не визнавав жодних перерв: ні вільних годин, ні тим більше вільних днів. Швидкість він завжди вважав головною запорукою успіху. Адже з кожним днем стає все важче домогтися точності від свідків. Та й самому йому необхідно було не виринати ні на мить, бодай у думці, із того невеличкого світу, в якому він тимчасово опинявся.

І от на тобі — попереду неділя, тобто вимушена перерва. А що більшість людей починали свій відпочинок ще в суботу, то перерва ця могла виявитися аж надто довгою, навіть фатальною.

— Я поки що не знаю… Я подзвоню тобі трохи пізніше.

І, театрально змахнувши руками, як це робив метр Рамюель, він додав:

— Пробач, це від мене не залежить…

Коли він прибув до Сюрте, там уже відчувалася недільна атмосфера. Деякі відділи зовсім спорожніли: комісари та інспектори завчасно виїхали за місто.

— Ляпуент не повернувся?

— Ще ні, патроне.

В інспекторській він застукав на гарячому гладкого Торанса: той демонстрував своїм колегам новенький спінінг. Нічого не вдієш — він не міг примусити своїх підлеглих думати лише про нещасного Еміля Буде.

Звичайно, поки не прийшов Ляпуент, Мегре міг би знову взятися за свою писанину, але раптом відчув, що це понад його сили. Клята субота, нехай їй чорт!

Щоб не нудитися без діла, комісар вирішив зайти до Лекуена, свого колеги з відділу охорони порядку, і застав його з газетою в руках. Лекуен був схожий більше на гангстера, аніж на поліцая.

— Я тебе потурбував?.

— Ні, заходь…

Мегре підійшов до відчиненого вікна і сів на лутці, сам точно не знаючи, чого завітав.

— Ти знав хазяїна «Лотоса»?

— Я їх усіх знаю…

Лінива, якась безладна розмова тривала близько години, але нічого йому не дала. Для Лекуена колишній корабельний офіціант був зразковим, доброзвичайним громадянином — не те, що дехто!

— На Монмартрі його називали крамарем… У них це найбільша образа.

О четвертій, коли в Сюрте вже, власне, почалася неділя, комісар ще раз зазирнув до інспекторської:

— Прийшов Ляпуент?

— Ще ні, патроне…

Наперед знаючи, що це нічого не дасть, Мегре попрямував усе-таки до Палацу правосуддя. Ще зранку в нього була думка взяти в судовій канцелярії список клієнтів, яких останнім часом обороняв Жан-Шарль Гайяр.

Довгими порожніми коридорами Палацу правосуддя гуляв вітер, і, штовхнувши двері канцелярії, Мегре не побачив жодної живої душі. Це було досить незвично. Виходить, будь-хто може сюди зайти, дістати будь-яку справу з високих, аж під стелю, стелажів, взяти в ній, що потрібно, або просто винести — і без жодних перешкод. Так само будь-хто міг би поцупити адвокатську мантію з відчиненого гардероба чи вмоститися в кріслі голови суду.

— Ботанічний сад охороняється значно краще, — пробурмотів Мегре.

Повернувшись до Сюрте, він, нарешті, побачив Ляпуента.

— Я, мабуть, марно згаяв час, — мовив інспектор. — Хоча я обійшов майже всіх сусідів адвоката… Принаймні тих, хто не поїхав за місто на уїк-енд.