Одіссея найкращого сищика республіки

— День добрий, — сказав йому. Самсонов насторожено подивився.

— Добрий.

— А чи не знаєте, де тут коня продають? Рудого такого, а між очима плямка біла. Хороший кінь!

— Не знаю, не знаю, — закрутив головою Самсонов.

— А ти чи не місцевий? — спитав я. Дивлюся, захвилювався товариш мій.

— Місцевий, але кіньми не цікавлюся. — Пішов собі. Десяток кроків зробив і озирається. Я почекав трохи, потім рушив за ним. Житло Самсонов винаймав у мазанці на два входи. З одного господарі жили, а з іншого кімнатку здавали. Постукав я в двері. Самсонов відчинив, здивовано подивився на мене.

— Чого тобі? — спитав. Дивлюся, рука під шинель пішла.

— Та спокійно, це я, Іван Карпович.

— Іван Карпович! — Він ошелешено придивлявся. — Ну, вмієте ви приховуватися!

— Нам зараз тільки так і треба, — відповів я, коли в кімнату зайшов. Говорили ми пошепки і прізвище Харлама не вживали. — Як новини?

— Та як, шукають нас. Кажуть, він нагороду призначив. Його люди всюди нишпорять. І на базарі були. Добре, що я пальто на шинель перемінив, до мене не підходили. До вас тим паче не підійдуть, бо ви наче звичайний мужик виглядаєте!

— Я і є мужик. Селянського походження, на хуторі живу. Правда, землі не залишилося, бо майже всю продав, і все ж.

— Поснідаємо?

— Давайте.

Поїли ми добре, Самсонов поставив на грубці чайник грітися.

— Що робити будемо, Іване Карповичу?

— Та є один план.

— І що за план?

— Ну, можна було б цілу війну почати. Був у мене досвід в Одесі, де хлопці не гірші за нашого діяли, але я їх переламав. Тут же треба розуміти, що сидить він царем, ніхто й не подумає проти нього повстати, бо бояться, бо знають, що проти нього не попреш. Але якщо по нашому брату вдарять, якщо будуть тріпати з різних боків, одразу ж почнуть замислюватися люди. Бо дуже багатьом заважає. Можна так розхитати все, що впаде. Із царем те саме було. Наче ж сидів при повній владі, хто подумати міг, що від престолу відмовиться?

— Царя війна прибрала. Аби не війна, сидів би далі.

— Правильно. Ми б нашому війну і влаштували. — Я далі не називав Харлама на ім’я. — Таку війну, що все б горіло і вибухало. Не знав би, куди бігти. Та от біда — часу в нас немає. Точніше, у мене. Доведеться обрати швидший варіант.

— Це який?

— А такий. Прибрати нашого.

— Та як же ти його прибереш, коли він на острові, в оточенні загону цілого сидить? — здивувався Самсонов.

— То треба вдарити звідти, звідки він не чекає.

— Це звідки ж?

— Із повітря. Товариш ваш розповідав, що за містом авіаційна школа є, а там аероплани. Я коли дивився, то бачив, що літали над річкою. Вони стоять на північ від міста. То ви, Василю Петровичу, їдьте туди. Обережно дізнайтеся, скільки аеропланів є, якої моделі, як охороняються. Всі подробиці.

— Але для чого це? — не зрозумів Самсонов.

— Потім скажу. Дійте обережно, бо шукають нас по місту. Чекайте мене в тій авіашколі.

— Добре, — кивнув Самсонов.

На тому й розійшлися. Я в селянській личині ходив спокійно. Харламські шукали чоловіка у пальто та костюмі, в черевиках, а тут мужик у кожусі й чоботах. Купив пиріжків смажених із горохом, поїв. Потім до зброярської крамниці зазирнув. Збрехав, що пан мій наказав манліхер подивитися. Манліхер був, не новий, але в доброму стані. Сказав, що пан завтра зайде. Далі вулицями плентався, пішов до причалу, де «Анетта» стояла. Охоронці тамтешні на мене й не дивилися. Воно ж видно, що ванька з села, кому він цікавий? Я собі присів, чобіт один зняв, почав ступню розминати, наче натер.

— Чого сидиш? — спитав хлопець, прикажчик із крамниці неподалік. Удвоє молодший, а дивиться гордо, бо він же з міста, а я — сільський.

— Братку чекаю. Він рибу повіз продавати.

— Щось ти балакаєш, наче не місцевий.

— А я ж не місцевий і є, з Калача я.

— Це де хохли? — спитав прикажчик. — Чутно.

— У нас усі так балакають, — кивнув я.

Дивилися на метушню на площі. Там якраз вискочили з «Анетти» бійці харламські, стрибнули у два авто й помчали кудись. Поруч до пароплава стояла ціла черга машин. Шість штук. Мабуть, привезли готівку, але її приймати не поспішали.

— Тривога якась, чи чого вони так женуть? — спитав я. Дивився, що перед причалом одразу шість.

— Та якихось чужих шукають, — сказав із розумним виглядом прикажчик.

— Яких чужих? — буцімто не второпав я.

— Та приїхали якісь і про Харлама розпитували.

— А хто це? — спитав я і простодушно подивився в очі хлопцю. Той аж головою закрутив.