Чужинець в Олондрії (ЛП)

Ми наблизилися до великої, сумбурної форми радху, що стояла серед пишних цитринових дерев, перетнули город, засаджений цибулею і капустою, минули цілу купу розбитих тачок і похмурого віслюка, що жував траву в тіні. Збуджені діти висипали надвір, аби привітати нас. — Стережіться коней! — гукнув Мирос у бік малих хлопчика та дівчинки, ще й голого немовляти, що шкандибало за ними. Їх пронизливі крики супроводжували нас, поки ми заїжджали кудись на кшталт відкритого двору, заметеного від листя, випеченого сонцем і вкритого товстим шаром куряви.

Ми спустилися з передка і рушили на звук дверей, що стрімко розчинялися і з лоскотом зачинялися десь у глибині кривобокої кам'яної споруди, посталої перед нами. За мить з'явився хлопець з глиняним глечиком і став повільно лити з нього воду на наші брудні руки. Ця церемонія відбувалася над краєм кам'яного жолоба під стіною, який відводив воду на город. Хлопець працював дуже зосереджено і голосно сопів носом. У вухах мав потьмянілі срібні кульчики у формі маленьких корівок. Краплі з наших мокрих рук зволожили землю в цьому затишному маленькому дворі, де в грубо витесаній дерев’яній бодні мокла синя тканина, де курчата дзьобали печену кукурудзу, покинуту дітьми в тіні обвитого плющем причілку. Перехняблена передня стіна радху пропонувала геть дивний вибір входів, а саме кількоро аркових дверних отворів, установлених під кутом один до одного: виглядало так, наче кілька архітекторів не погодили між собою з планом будинку і кожен поринув у роботу без консультацій з іншими. Насправді такий здогад був недалекий від істини, бо радху являє собою сімейний проект, який розширюється від покоління до покоління, як оброслий потомством гриб. У тому дверному прорізі, що був більший за інші, з'явився кремезний клишоногий чоловік і вклонився, притискаючи тильний бік правої долоні до чола.

— Ласкаво просимо, ласкаво просимо! — прогудів він, ступив назовні й підніс свої порепані руки до жолоба, аби мовчазний хлопець і йому полив. — Ласкаво просимо, телмарон! Гадаю, ви прибули з Гулюету? Від молодих принців? Це така честь…

— Ні, з Етендрії, — відповів Мирос.

На ці слова обличчя старого витяглося. Він витер руки об поли роби.

— То ви не винарі?

— Ні, борони нас, Трояндо! — Мирос зайшовся голосним сміхом. — Ми служимо жерцю Авалеї. Він там, у кареті. Відпочиває. Вийде, коли буде готовий. Але ми удвох, сказати по правді, здихаємо з голоду. Майже.

— О! — вигукнув старий. Його обличчя знову розпливлося в посмішці, він навіть реготнув, вдавшись до пояснень: — Я подумав було, що ви крамарі — ох вже ті продавці вина, так вони нас гноблять, просто спасу нема, — але Авалея! — Він схилив голову і торкнувся чола. — Праведно є їй поклонятися. Ми тут, в Долині, любимо її, телмарон. Моя власна дочка хотіла бути однією з тих, що їй присвятилися, але в нинішні часи храм набирає менше послушниць… — Він махнув головою кудись через плече і за одним заходом товстим пальцем прочистив собі вухо. Потім старий запросив нас увійти під арку, і ми опинилися у величезній старій залі, явно оригінальній світлиці з часів побудови радху, в якій панувало закіптюжене огнище.