Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Фэнтези » Чужинець в Олондрії (ЛП)
Чужинець в Олондрії (ЛП) - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Чужинець в Олондрії (ЛП)

Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:

Джевік, син торговця перцем, виріс на оповіданнях про Олондрію — далеку землю, де книжка є настільки ж звичною річчю, наскільки вона є рідкісною на його батьківщині. Коли батько помирає і Джевік заступає його у щорічній комерційній подорожі до Олондрії, життя його впритул наближається до омріяного ідеалу. Але досить було йому опинитися на традиційному для Олондрії раблезіанському Святі Птахів, як він збивається з цього шляху і стає об’єктом переслідувань привида юної неписьменної дівчини.
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
1 ... 65 66 67 68 69 70 71 72 73 ... 146
Перейти на страницу:

Я мимоволі зареготав — шевас олондрійською означає «ріпа».

— Джевік Тіомський.

— Добре! Але, якщо не заперечуєш, я залишу в спокої місце твого народження, бо для мого неповороткого язика це надто тонкий звук. А ось «Джевік» — то інша справа.

Він вимовив це як «Шевік», так само, як вимовляв мій метр — зрештою, так вимовляли всі олондрійці, за винятком Тіалон, у якої було вухо музиканта. Він відтяг мене за руку з того місця, де за мить прохурчало поворотне вітрило, і ми удвох, спершись на бортові поручні, спостерігали, як місто набирає обрисів. Мирос був зовсім не схожий на свого дядька: жрець — білошкірий і темноволосий, а Мирос — кучерявий шатен із золотавою шкірою племені латів, народу Долини. Він лише нещодавно приєднався до дядькових слуг — щоб уникнути якихось неприємностей, як було зрозуміло з його ухильних відповідей і нервового мацання перлини у мочці вуха.

— Я зовсім не розуміюся на камердинерській службі, — похмуро додав він. — Лишень сподіваюся, що на нагір’ях зможемо трохи пополювати. Був би я вдома, міг би полювати в Келевейні з іншими своїми дядьками… Але я сам винен. Покинути свій дім — це завжди помилка. — Згадавши мою ситуацію, він виправився: — Я маю на увазі себе і таких людей, як я, неосвічених, ні на що не здатних, окрім як на неробство…

Я засміявся і сказав, що він таки правий.

— Мені й самому слід було залишитися вдома.

На останніх словах печаль стисла мені горло.

За хвилину я опанував себе і продовжив:

— Але, як би там не було, ти при своєму дядькові, при жерцеві. Ти, мабуть, захоплюєшся ним.

Мирос витріщився на мене; сказане чи то розсмішило, чи то вразило його. Він озирнувся туди-сюди, а тоді нахилився мені до вуха і прошепотів голосно й лукаво, скидаючись на сценічного злочинця:

— Захоплююся?! Та я ненавиджу його, як кольку в печінках.

* * *

«Евмені — це Евмені, Кестенья — це Кестенья, але Долина — це Олондрія». Так писав Фірдред Бейнський про Файяліт, чи «Долину»; і його слова, здавалося, бриніли в повітрі, що кинулося нам назустріч на відмитих до білого східцях, що вели у місто. Моєю шкірою пробіг дрож на його дотик, а дух мій піднісся. Надто вже великих зусиль треба було б докласти, аби почуватися нещасним у цей прозорий ранок, бувши перенесеним із Сірих Домів у Етендрію, місто, розташоване між Долиною та морем, місто, знане своїм виробництвом солодощів, де навіть сам тиньк дихає ароматом мигдалевого тіста. Мирос кинувся наймати карету, а мене залишив під тамариндовим деревом разом із жерцем, що мовчки сидів на своїй подорожній скрині, насунувши капюшон аж до губ; явно не втішений прегарним ранком, він, як тільки Мирос повернувся, заліз в карету і захряснув дверцята.

— Що це з ним? — запитав я Мироса пошепки.

— Що? З ним? Все добре. Поглянь лишень на цю красу!

Мирос впав у екстаз на вид елегантних, молочно-білих коней. Він запросив мене сісти разом з ним на візницьке сидіння, і я з задоволенням погодився. Як тільки він примостив дядькову скриню, ми піднялися на передок і рушили.

Малий хлопчик гнав кіз під каштанами вздовж каналу. Крамар, сидячи при вікні, супив брови над газетою. Дівчина з візком прив’ялих бегоній на продаж люто позіхнула і заходилася чіхатися під пахвою, задерши худу руку. А потім ми несподівано опинилися посеред торговищ, у полоні всепоглинаючого запаху грибів і диких на вигляд селян-гув’ялхі в робах, з грубими олов'яними кульчиками у вухах; вони оточили нашу карету, горлали і жестикулювали, виставляючи салат-латук, ковбаски, кошики з кропивою, головки солоного сиру. Мирос попросив у жерця два дрої й купив за них паперовий конус із газетного аркуша, наповнений тютюном.

— Поглянь! — кинув він, штовхнувши мене ліктем між ребра. Там, позираючи на нас незворушно і з легким натяком на кпини, сиділа поміж цибулею прекрасна молода селянка… У цій країні й чоловіки, й жінки гув’ялхі носять довгі прямі роби, темні або вицвілі до різних відтінків синього, підперезані мотузкою або шкіряним паском, і ефект од цієї сукні, на диво провокативної, коли вона одягнена на вродливу жінку, протягом століть був об'єктом оспівування в поезії. М'яка бавовна, коли вона зношена, не приховує обрисів тіла. «Мала Долонько-з-Листочок, — співається в старовинній народній пісні, — прийди-но знов зачерпнути води у тій своїй робі старій, що носила раніше сестричка твоя, у робі, що перса твої облягає, мов дощ». Мирос підніс руку, дивлячись на дівчину, і вона пирснула сміхом собі у долоньку. Наша карета підстрибом пхалася уперед, прориваючись крізь натовп, навалені купами редиску, дикі іриси, волохаті козячі бурдюки, напняті свіжовичавленим вином, і їстівні гриби, схожі на жовте мереживо. Далі ми минули кінський цвинтар з голубими кінними статуями і мавзолеєм, де спочивають улюблені герцогські румаки; а відтак, зіп’явшись на невеликий пагорб, наштовхнулись на саме лоно Олондрії, хвилясте і засліплене світлом.

1 ... 65 66 67 68 69 70 71 72 73 ... 146
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)