Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Він залишив моєму батькові листа, — тихо продовжила Тіалон, — і батько, розлючений, змусив мене його прочитати. Отак я прочитала, що Лунре відбув, покинув Олондрію, але не дізналася, куди він зібрався втекти — на північ чи на південь. А ще прочитала про причини, які його спонукали: що він не був гідний вивчати слова богів, оскільки зрадив і їх, і себе. І що він потрапив у полон певної ганебної пристрасті. Саме так він висловився: «ганебна пристрасть».
Печальна луна цих слів висіла в повітрі кімнати, луна не тільки тих слів, що сказала Тіалон, але й усього того, що вона прочитала в листі того давно минулого дня, тремтячи, під лютим поглядом батька. Від пагорбів тягся сморід горілого. Ввечері вона сиділа на балконі спиною до стіни, дивилася в темряву, і коли няня вийшла й запитала, чому вона плаче, відповіла, що лише зараз помітила — деяких зірок бракує.
— Він був на двадцять років старший за мене, — сказала вона мені у цій кам'яній клітці в Сірих Домах, сидячи на краєчку мого низького ліжка. — Він був… Та навіщо я розповідаю тобі, яким він був? Ти ж маєш знати.
Вона подивилася на мене поглядом проникливим і прямим.
— Так, — прошепотів я.
Я думав, вона заплаче, але вона цього не зробила. Була схожа на королеву: сиділа випростана, руки спокійно складені на колінах. Тільки голос їй затнувся і дрож пробіг усім тілом, коли сказала:
— Так. Я знала. Та й як мені було не знати? Хіба ж для того я провела стільки років, років свого дитинства, слухаючи, як він читає у присмерковому світлі, аби отак просто забути ті книжки, що він любив, книжки, що їх ми любили разом? Я знала, коли побачила тебе з його Олондрійською Лірикою.
Вона кивнула, неначе сама до себе, і обвела очима кімнатчину, недолугу поличку з непотрібними томами, всю цю вбогість і запустіння. У кімнаті стало холодніше. Її обличчя, відвернене од мене, потрапило в тінь, отож я не міг бачити її виразу, коли вона запитала:
— І як йому ведеться?
— З ним усе добре, — відповів я.
Тіалон знову кивнула. В її поведінці була бездоганна гідність засудженого на смерть. В цій історії, здавалося, оприявнилася вся її сутність, її страх і палкість, ба навіть рішучість, яка змусила її все розповісти. Я розумів, що вона розповіла це, бо не могла відмовитися від можливості вимовити його ім'я вголос, так, щоб його почула інша людина, яка його знала. Я відчув це по тому, як вигиналися її вуста, аби вимовити це слово, як вони затримувалися на ньому — на цьому імені, що його звучання було заборонене в її домі. Лунре: спершу поклик водного птаха, а потім плюскіт води. Ім'я, що означає «зі світлом», останній місяць року. Вона сказала це зараз із печаллю року, що добігає кінця, а потім підвелася й повернулася до мене, обличчя було бліде і суворе в холодному світлі лампи.
— У мене є дещо для тебе.
Пішла до дверей і взяла свою скриньку для письма. Повернувшись, присіла на матрац поруч зі мною, а скриньку примостила собі на колінах. Тоді відкинула защіпку і вийняла з відчиненої скриньки два проолієних пакунки, зв'язаних шворкою.
— Новини з минулого.
В голосі забриніла прониклива нота. Поклала пакунки на простирадло. Кожен виглядав міцним і щільним, як головка сиру. Це були стоси паперу, вкриті щільним письмом, побляклим од часу.
— Візьми їх з собою, — попрохала Тіалон.
Я дивився на неї, не знаходячи слів. Її посмішка затремтіла; очі були неймовірно яскраві. Вона сплела руки перед обличчям і дивилася вниз, прикривши вуста.
— Я написала йому багато листів. Думаю, більше тисячі.
— Я їх візьму.
Вона мимоволі ковтнула.
— Дякую. — Я постараюся зробити так, щоб тобі було легше вибратися з Домів.
— Якщо хочеш дізнатися про нього більше, — пробурмотів я, — то я міг би розповісти тобі…
Вона похитала головою, закрила скриньку, встала і, не дивлячись на мене, прошепотіла: