Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Зрештою замовчувати існування сотень тисяч громадян СРСР у складі вермахту стало просто неможливо. У серпні 1942 р. для здійснення адміністративної влади над іноземним штатом було запроваджено посаду інспектора Східних військ. Але в оперативному плані східні формування й надалі підпорядковувалися відповідним дивізіям та арміям. Наступним кроком мало стати офіційне визнання національного статусу таких формувань. Це відбулося в лютому 1943 р.: під час наради міністра окупованих східних територій А. Розенберга з представниками відділу пропаганди головнокомандування вермахту було вирішено називати всі російські формування Російською визвольною армією (РВА), а українські — Українським визвольним військом (УВВ). Дещо пізніше було запроваджено стандартну нарукавну емблему — щитоподібний знак із жовто-синім полем, тризубом та написом «УВВ». Ця емблема нереальної армії мала справляти на вояків враження єдності та слугувати засобом пропаганди серед червоноармійців.

Загальної системи нумерації підрозділів УВВ не існувало. Деякі з них узагалі не мали порядкового номера, інші отримували номери розбитих або ще не створених німецьких частин; також набула поширення практика надання українським батальйонам порядкових номерів дивізій, при яких відбувалося формування. Не рідко траплялися випадки переведення батальйонів в інше підпорядкування (наприклад, у війська СС), зміни їхнього характеру (наприклад, перетворення з будівельного на артилерійський) або формального національного статусу. Багато східних батальйонів так і залишилися без національної ідентифікації. Але навіть закріплення національного статусу не означало строгого врахування етнічного складу підрозділу. В УВВ потрапило багато росіян із центральних регіонів РРФСР, натомість у РВА служило чимало етнічних українців.

Уже на початку 1943 р. загальна чисельність вояцького складу створених з українців військових формувань різного підпорядкування (більшість яких було номінально зараховано до УВВ) сягнула понад 40 000 вояків лише в Україні, без урахування формувань, дислокованих в інших країнах Європи. Більшість вояків походила зі Східної України: Сумщини, Харківщини, Донбасу.

Єдиною консолідаційною установою УВВ були українські співробітники відділу пропаганди головного командування вермахту Г. Которович і К. Дацько, котрі через такі періодичні видання, як «Нова доба» й «Український доброволець», закликали співвітчизників вступати до УВВ, перебільшуючи роль і статус цього формування. Спроби затвердити командувача УВВ або принаймні українського інспектора успіху не мали. В українських вояків вермахту не було навіть символічної представницької фігури на кшталт генерала А. Власова, з іменем якого часто пов’язували РВА. Створенню централізованого представництва українських вояків на службі вермахту на території рейхскомісаріату Україна перешкоджало різко негативне ставлення до цієї ідеї Е. Коха.

Сприятливіші передумови існували на Сході України, де діяла не цивільна, а військова німецька адміністрація. Навесні 1943 р. як місце організації центрального представництва УВВ розглядали Харків. Українське життя в цьому місті під час німецької окупації жевріло навколо таких осіб, як бургомістр О. Семененко, лідери Харківського громадського комітету В. Доленко й В. Дубровський. 16 лютого 1943 р., переслідуючи німців після Сталінградської битви, Харків уперше зайняла Червона армія. Однак радянські успіхи були тимчасовими. Уже через місяць унаслідок стрімкого контрнаступу вермахт знову заволодів містом і утримував його аж до поразки на Курській дузі в серпні 1943 р. Для українських активістів, які покладали сподівання на Німеччину, швидке гітлерівське відвоювання Харкова видавалося знаковим. Окрім того, дехто з них не встиг утекти з міста й пережив жах тимчасового повернення радянської репресивної машини. Коли ж повернулися німецькі війська, кількасот харків’ян добровільно записалося до УВВ. Утім, перемовини про можливість організації українського політичного комітету в Харкові виявилися безуспішними.

У різний час на посаду «головнокомандувача УВВ» висували командира охоронного батальйону № 109 І. Омеляновича-Павленка, командира Холмського легіону самооборони Я. Гальчевського-Войнаровського та інших ветеранів Армії УНР На початку листопада 1943 р., після втрати Києва, німецьке військове командування санкціонувало створення штабу УВВ у Варшаві на чолі з майором Армії УНР П. Крижанівським. У той час, коли ветерани Армії УНР сподівалися на заснування повноцінного штабу, на базі якого можна було б формувати українські збройні сили, німці погоджувалися лише на створення пропагандистської ширми. У січні 1944 р. під тиском СД навіть такий оперетковий «штаб УВВ» припинив свою діяльність.