Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Масова участь українців у військових та поліційних формуваннях Німеччини

Протягом червня 1941 р. — липня 1942 р. гітлерівці повністю захопили територію УРСР. Під тиском Червоної армії німці почали відступати з України наприкінці 1942 р., а остаточне вигнання відбулося тільки через два роки. Таким чином, Східна Україна перебувала під владою окупантів щонайменше півроку, а Західна — три з половиною роки. Весь цей час українське населення було об’єктом політики нацистів. Необхідність забезпечити дієвість окупаційної адміністрації, а також поповнити знекровлені німецькі дивізії змушувала гітлерівців масово залучати українців до своїх воєнних і поліційних структур. Прагматичні розрахунки взяли гору над офіційною расистською доктриною Третього Рейху, яка була упередженою щодо слов’ян.

У перші ж місяці бойових дій проти СРСР Німеччина отримала мільйони військовополонених, значна кількість яких походила з України. Червоноармійці, а також цивільні жителі окупованих територій ставали на німецьку службу з різних причин. Для декого це був свідомий вибір, мотивований антирадянськими переконаннями або бажанням помститися за кривди, заподіяні сталінським режимом. Інші керувалися прагненням вижити в умовах брутальної окупаційної політики, коли радянські громадяни масово гинули в таборах військовополонених, ставали жертвами голоду та екзекуцій або були вивезені на примусові роботи до Рейху. Протягом 1939— 1945 рр. на боці Німеччини воювало близько 250 000 українців. Серед громадян СРСР цей показник був другим після росіян, яких на службі в німців побувало понад 300 000.

Установою, яка створила чи не найбільшу кількість збройних формувань з українців, була німецька поліція порядку, що підпорядковувалася головному оперативному управлінню СС. Поряд із невеликими територіальними підрозділами, що виконували правоохоронні, конвойні, адміністративні та господарчі функції, поліція порядку займалася також організацією частин батальйонного складу. Охоронні батальйони, також відомі як шуцманшафт-батальйони, або батальйони шума, мали всі ознаки військових формувань: штатну структуру, ієрархічне командування, нумерацію, уніформу, різноманітне озброєння й військову техніку. Батальйони шума призначалися для охорони стратегічних об’єктів і комунікацій, а також для боротьби проти партизанського руху на територіях, які окупували німці. Пізніше деякі з цих формувань узяли участь і в боях на фронті.

Спочатку кадровою основою для поліційних батальйонів в Україні стали націоналістичні загони самооборони й міліції, похідні групи ОУН, розформовані підрозділи абверу (ДУН, «Пума»), ветерани визвольних змагань 1917—1921 рр. Після репресій, які нацисти застосували проти активістів визвольного руху влітку-восени 1941 р., стало зрозуміло, що німецька влада дозволить українцям військову підготовку й діяльність лише в строго визначених рамках. Частина кадрів визвольного руху одразу перейшла в підпілля, інші почали пристосовуватися до окупаційних реалій. Органи місцевого самоврядування, установи пропаганди та силові структури інфільтрували активісти українських організацій, які таким чином намагалися зберігати вплив на перебіг подій в окупованій країні. Але все ж переважну більшість особового складу поліційних батальйонів становили колишні червоноармійці та жителі Центральної й Східної України.

Батальйони шума, сформовані в різних окупаційних адміністративно-територіальних утвореннях, мали власну систему нумерації. Для рейхскомісаріату Україна та українських земель, які перебували під управлінням військової адміністрації, були зарезервовані порядкові номери 101—200, для Генерал-губернаторства — 201—250. Не всі ці з’єднання були українськими за національним складом: поруч з українцями там служили росіяни, поляки, білоруси, фольксдойче та інші. Батальйони № 146— 156 були сформовані з кримських татар, а № 159—160 вважили «козацькими». Командири окремих батальйонів намагалися надати їм характеру українських національних підрозділів. Прикладом цього може слугувати вже згаданий 201-й батальйон, створений на базі кадрів ДУН. Враховуючи «подвійне командування», з «українського боку» його очолював Є. Побігущий. Іншими відомими командирами батальйонів шума були І. Омелянович-Павленко (№ 109) і К. Смовський (№ 118) — також ветерани визвольних змагань. Вони неформально використовували українську національну символіку й намагалися організувати для особового складу українське культурне життя.