Блискавиця Перунова [uk]

* * *

— Подивися-но, Вогнику, довкола, — мовив Далебор.

Вони стояли на Хорсицькій кручі, прозваній протолчанами Чорною Скелею. Грізне гудіння Славутича, що продирався крізь камінні перешкоди-пороги, долинало аж сюди. Далебор оповідав колись малому, що саме сюди впали рештки тіла Великого Змія, враженого колись блискавицею Індри. Впали, скам’яніли і загатили ріку. Тоді метнув ваджру[9] Індра — і тріснула загата…

За спинами волхва та його учня вчепився корінням у скелю славетний Прадуб, котрий жив у світі цьому літ з тисячу, якщо не більше. Його, Прадуба, і досі вшановували мандрівники, коли їм щастило дібратися до острова без втрат, або бажалося щасливо перейти пороги.

— Степи ці, Вогнику, — оповідав поволі навчитель, — належали пращурам нашим, котрі берегли і землі, і квіти, і трави свої, і кров свою лили, їх захищаючи. Боролися з ворогом онуки Дажбожі відколи й народжені були. Та ослабла рука їх нащадків — і ворог прийшов у степ…

— Віщий, а де поділися печеніги, що вбили князя Святослава? — спитав хлопець, — це ж десь поблизу сталося, правда?

— Сталося он там, на переправі, — махнув рукою праворуч Далебор, — там його й поховано. При нагоді відвідаємо могилу. А печеніги пішли собі геть… У кочівників немає святої землі, за яку варто загинути. Гірше стало з пашею для худоби — і звіялись, наче дим. Але шкоди вони колись наробили багато. Та ось уже кількадесят літ про них нічого не чути.

Старий вмостився на камені біля самого Прадуба і видобув з торбини невеличкі гусла. Вогник тихо зітхнув. Вчора він увесь день вчився натягати лука і мав посічені тятивою руки. До того ж хлопчина вважав, що вміння грати і співати не належить до вояцьких чеснот.

Далебор наче прочитав його думки, бо сказав наставницьки:

— Знати чини пращурів та оповідати про них мусить кожен Віщий. А особливо нині, коли нема уже ні Велесових Святинь, ні самих Велесичів, котрі Богам творили хвалу піснями. Теперішні співці княжі за ковток меду і Чорнобога самого величатимуть Ясним Сонечком.