Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Блискавиця Перунова [uk]
Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Блискавиця Перунова [uk]

Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:

«Блискавиця Перунова» — пригодницька історична повість. В центрі подій — відоме з літописів народне повстання у Києві 1068 р., коли стривожені набігом половців кияни вимагали у тодішнього князя Ізяслава або захисту від ворога, або принаймні зброї, щоб захиститися самим. Не дочекавшись допомоги від слабкого духом керманича, київське віче обрало на князівство родича князя Ізяслава, Всеслава Полоцького.
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 84
Перейти на страницу:

— Слава Богу Перуну Огнекудру, — знову шепоче Вогник, — який стріли на ворогів верже, і вірно стезею вперед веде, бо єсть він воїнам — суд і честь… і яко златорун, милостив — всеправеден єсть…

Руки повторюють і повторюють один і той же порух вже без участи розуму. Коли з’являється Далебор, хлопчина навіть не помічає ні його, ні щенячої радости Полісунової. Старий підходить і говорить з легким усміхом:

— Досить, Вогнику. Я ось риби приніс. Візьми-но у хижі цебро, та сходи до озерця, принеси водички.

До озера добрий кавал шляху та все лісом. Цебро, здається, важить стільки, скільки і сам хлопець. Порожнє цебро… Вогник нахиляється над водою, аби трохи перепочити, і дивиться на відображення худесенького великоокого хлоп’яти. Далеченько ще йому до витязя з давніх сказань.

Тітка Твердиха якось сказала хлопцю, що він має гарні очі, напевне материні. Тож і намагається Вогник згадати материне лице, але як завжди, даремно. Тільки знову вчувається голос жінки, що жебонить і жебонить безкінечну колискову.

Вже біля хижі, повертаючись з повним відром, хлопець перечепився об корінь і гепнувся на землю. Вода, ясна річ, вилилася геть. Далебор чистив рибу і навіть не підвів голови. Вогник відчуває, що тут-таки, на місці, помре від утоми, але й знає, що відповість на його скарги волхв. «Помреш, — скаже, — отже є слабодухим, і не гідний бути Перуничем. Боги наші не люблять кволих та недолугих…»

Хлопець поволі зводиться на тремтячі ноги, підіймає цебро і знову чимчикує до лісу. Вже присмерком вертається з повним, обережно ставить його біля дверей хижі і падає непритомним. Старий вкладає Вогника на постіль з трави, кладе поруч загорнений в листя шматок запеченої на вугіллях риби і усміхається схвально.

— Упертий, — говорить стиха, — як і рід його… Аби ж я хоч знав, дитино, як звали твоїх батьків… Одне певно — ти онук Гатила Борича, але ж ти навіть ім’я своє забув, не те, що батька з дідом… Смертним сном заснула пам’ять твоя в годину загибелі кревних.

До хижі пробирається Полісун. Вовченя наїлося риби, і тому не подалося гасати лісом, а мирно вкладається поруч з хлопцем. Далебор вкриває їх обох своїм вовняним плащем і думає про те, що з хлопчини, здається, буде воїн. Звісно, нині хлоп’я хилиться од вітру, але ж не слід забувати, що він, Далебор, трохи не з того світу його витяг. Згодом з’явится все — і міць, і стать вояцька. І зможе спокійно вмерти старий волхв, бо знання його не пропадуть марно.

* * *

— Подивися-но, Вогнику, довкола, — мовив Далебор.

Вони стояли на Хорсицькій кручі, прозваній протолчанами Чорною Скелею. Грізне гудіння Славутича, що продирався крізь камінні перешкоди-пороги, долинало аж сюди. Далебор оповідав колись малому, що саме сюди впали рештки тіла Великого Змія, враженого колись блискавицею Індри. Впали, скам’яніли і загатили ріку. Тоді метнув ваджру[9] Індра — і тріснула загата…

За спинами волхва та його учня вчепився корінням у скелю славетний Прадуб, котрий жив у світі цьому літ з тисячу, якщо не більше. Його, Прадуба, і досі вшановували мандрівники, коли їм щастило дібратися до острова без втрат, або бажалося щасливо перейти пороги.

— Степи ці, Вогнику, — оповідав поволі навчитель, — належали пращурам нашим, котрі берегли і землі, і квіти, і трави свої, і кров свою лили, їх захищаючи. Боролися з ворогом онуки Дажбожі відколи й народжені були. Та ослабла рука їх нащадків — і ворог прийшов у степ…

— Віщий, а де поділися печеніги, що вбили князя Святослава? — спитав хлопець, — це ж десь поблизу сталося, правда?

— Сталося он там, на переправі, — махнув рукою праворуч Далебор, — там його й поховано. При нагоді відвідаємо могилу. А печеніги пішли собі геть… У кочівників немає святої землі, за яку варто загинути. Гірше стало з пашею для худоби — і звіялись, наче дим. Але шкоди вони колись наробили багато. Та ось уже кількадесят літ про них нічого не чути.

Старий вмостився на камені біля самого Прадуба і видобув з торбини невеличкі гусла. Вогник тихо зітхнув. Вчора він увесь день вчився натягати лука і мав посічені тятивою руки. До того ж хлопчина вважав, що вміння грати і співати не належить до вояцьких чеснот.

Далебор наче прочитав його думки, бо сказав наставницьки:

— Знати чини пращурів та оповідати про них мусить кожен Віщий. А особливо нині, коли нема уже ні Велесових Святинь, ні самих Велесичів, котрі Богам творили хвалу піснями. Теперішні співці княжі за ковток меду і Чорнобога самого величатимуть Ясним Сонечком.

вернуться

9

Зброя Індри-Перуна, блискавка.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 84
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)