Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Удома її, як завжди, чекав безлад. Бо життя і побут самотньої жінки давно перетворилися на суцільне торговище. Хата її стояла захаращена неспроданим чи залежалим товаром, якимсь мотлохом, ганчір'ям, поламаним ґалантерійним непотребом, серед якого, крім самої Матінки, дуже добре почувалися хіба її одинадцять котів та кішок. Саме вони привернули увагу затурканої жінки до того, що в її домівці діється щось нехороше й незвичайне. І це незвичайне відгонило якимсь дуже специфічним запахом. У хаті тхнуло так, ніби хтось добряче скребнув редьки. Стривожена хазяйка пішла за тим сопухом і виявила в закутку сіней котячі тарілки із зіпсутою неторканою їжею. І вона врешті збагнула, що впродовж кількох днів узагалі не бачила жодної своєї кицьки.

— Ах ти ж!.. Де ж ви?!.. Киць-киць-киць! — занервувала жінка і заметушилася, забігала по хаті. І яке ж було її подивування, коли вона віднайшла своїх перестрашених кицьок серед мотлоху в купі драного муліне та різнокольорових клубків із вовни. Тварини збилися докупи, тремтіли, крутили хвостами, випинали спини, світили скруглілими від жаху очима, але — не нявкотіли. І саме тоді до вух Люції долинув страшний вереск, скреготіння і зойк, що лунали ось уже другий тиждень у її дворищі, а вона, забігана, того й не зауважила. Матінка кинулася до вікна, та нічого, крім чергового дощу, не уздріла й не розчула. Бо ледве-но відчинила віконницю, як увесь виск, валування і дзявкотіння вщухли.

Перед тим, правда, Люція вже щось подібне чула. Якось, коли їй не спалося і вона мріла про майбутнє свого нового синочка, щось у дворі зойкнуло та загалалайкало. Жінка схопилася і прожогом вискочила на вулицю з потужним ліхтарем у руці, який завжди тримала в сінях напохваті. Нікого на подвір'ї не було. Світлі плями ліхтаря дірявили туман наскрізь, металися по кущах і деревах, немовби примушували все живе затихнути і вклякнути. Аж раптом біля хвіртки щось шарпнулося. Матінка рвучко спрямувала сніп світла в той бік і побачила сіру постать старого чоловіка з сивим, аж білим волоссям. Воно було таким довгим і яскраво-білим, що на секунду засліпило Люцію. А коли око призвичаїлося, вона розгледіла, як те волосся наче згасло і стало чорним. А старець начебто помолодішав і дивно замахав руками, немов жестом хотів її про щось попередити.