Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні
- Автор: Денисенко Олександр
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-288-6
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні». Краткое содержание книги:
А от у випадку з Рисочкою, до речі, вже третім хлопчиком, якого вона продала, запропонована подружжям Пущинських винагорода чомусь була разів у десять більшою, аніж завжди. Хоча вона такої суми й не призначала. І це був незаперечний трохи насторожливий арифметичний факт. Тому вона тричі ретельно перевірила всю інформацію з довідок, що були надані до опікунської ради дитбудинку на панство Пущинських. Вони виявилися відомими викладачами університету, хіміками і лавреатами міжнародних премій із біосинтезу живої матерії. І Люція трохи заспокоїлася. Бо незалежно від комісійних процентів, до усіх дітей, яких вона прилаштувала, встигала прихилити серце. Тим паче, що власних діток у неї не було, та й чоловіка вона ніколи не мала…
Найкраще торговиця дітлахами йшла на літо чи на зиму, коли закінчувалася мінлива весна чи осінь, і люди скуповувалися на більш стабільний за погодою сезон. Така вже, знаєте, людська психологія. І тим, хто надбував синочка чи донечку, Матінка Люція на доважку, як кажуть у мистецтві негоції, улучала спосіб втелющити ще й свого ґалантерійного краму. Можливо, саме через те, що в неї роками не переводилися дрібненькі дітки, крамарі та крамарихи, торгівці та торгівки, що орудували на Старому ринку, і прозвали її «Матінкою». Щоправда, до Марка вона торгувала дітьми, коли тим заледве минав місяць-другий. А з Рисочкою Матінка Люція зволікала до його восьми місяців і продала його тільки восени. І сталося це, можливо, тому, що вона його не купила, а випадково знайшла в кущах дерези, і через те пригорнулася до нього більше, ніж до інших. А було це так.
Якось Матінці Люції привезли з Хмельницького цілу купу нового товару, привезли ледве чи не вночі, підігнали хуру до її гамазеї і поскидали, як прийшлося, у великий шпихлір-контейнер. Тому зранечку Люція бігла повз замок Любарта на ринок, щоб поприбирати біля свого торговища, напнути дашок-запинало від дощу і снігу, порозкладати новий товар і довести до ладу своє торгове місце. І раптом рівно о 5:35, 23-го березня (Люція ще й на годинника на руці подивилася) посеред густого імлистого туману їй трапилася бабуся з возиком-«кравчучкою», що відганяла від себе двох чорних псів, які ґвалтували своїм гавканням уразливу передсвітанкову тишу.
Матінка Люція, не уповільнюючи поступу, з такою люттю гаркнула на дзяволистих псів, що ті підібгали хвости й ушилися геть, ховаючись у заростях дерези на валах Любартівського замку неподалік Стирової вежі.
— Дякую! — сказала бабуся. І сказала вона це просте слово так лагідно і так щиро, що Люція, котра мусила зарані дістатися на свій базар, раптом задляла ходу, глянула на незнайому бабусю і спинилася.
Усмішкувате лице старої було схоже на пухкенький, хоч і трохи залежалий вареничок з волошковими вічками посередині. Вони ясніли до Люції сумирним світлом у передсвітанкових сутінках, але Матінці здалося, що в глибині того погляду раз по раз спалахує якийсь болючий вогник. І взагалі, якщо добре придивитися, то вареничок бабусиного личка де-не-де вкривали рожеві цятки й подряпинки, немов вона щойно подряпалася об колючки дерези. Старенька нервово всміхнулася, швидко обтерла щічки вишневим фартухом, і Люції на якусь мить привиділося, що в пелені у старої повно розквітлих дерезових квіточок. «Може, вона знахарка?» — майнуло в голові продавчині недоречне припущення, бо в березні, відомо, дереза не цвіте. — «Зрештою, яка різниця?» — ще подумала вона і вже збиралася бігти далі, коли несподівано бабуня спитала сумирним голоском: