Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

А покупців звали Пущинськими. Він і вона, немолоді, у чорних плащах. Вона — присадкувата коротуха. Він — довший, цибатий, із барилкуватим черевцем. Очі в обох осклянілі, у нього трохи червонясті, у неї крижані й холодні, немов барвінок із примороззю. Обидвоє були з дуже дивними іменами: Глокія і Маттей. Окрім чудних імен, впадала у вічі їхня схожість. І коли на Матінку дивилася Глокія, то їй чомусь здавалось, що на неї дивиться Маттей, котрий стояв трохи збоку. А коли ж Маттей заводив мову, то Матінці видавалося, що то до неї промовляє Глокія затисненими смужками землистих губ.

«Чи не цигани?» — подумала Люція. Але надзвичайно біла шкіра обличчя без найменшого знаку засмаги переконувала її у протилежному. І все ж попри тому саме ця надмірна білястість чомусь непокоїла її більше, ніж відсутність засмаги.

— Ну, то що? Будете продавати? Де ваш товар? — запитала пані Глокія, проникливо вдивляючись у розгубленість продавчині, ніби читаючи її сумніви.

«Та й добре ж підтоптані. Куди я раніше дивилася?..

Це ж як Марко виросте, їм буде…» — промайнув здогад у знервованої Люції.

— Мабуть, пані крамарисі не треба добрих грошей! — недбало промовив пан Пущинський і додав: — Як надумаєте — потелефонуйте нам. Хоча тепер безбатченків повно… Бери якого хоч…

— Цілковита правда. Замовимо ліпше на міській сміттярці. Там викинутих дітвисьок щомісяця кілька штук. І ніяких тобі опікунських рад, — якось недобре всміхнулася Пущинська.

— Почекайте! Ось там якийсь дід у натовпі. Сивий. Весь час сюди позирає. Ви б стали щільніше. Або в ятку мою зайшли б, щоб не бачив, — прошепотіла геть пополотніла й змучена боріннями з власним сумлінням Люція.

Пущинські швиденько зайшли досередини галантерейної гамазеї і стали до базарної вулички спинами.

— Ну, то де? — знову поспиталася пані Глокія.

— Ось, — промовила Люція і вказала на величенького, як на вісім місяців, хлопчика, котрий, переповитий блакитними пелюшками, лежав у кошелі під прилавком і тихенько спостерігав за тим, що довкола нього відбувається.

— Ви казали, що за десять тисяч, — заговорила молода жінка, поки Пущинські розглядали дитину і щипали за щічку. Їй дуже не хотілося продавати Марка, і вона спробувала поторгуватися: — А чи це не за…?

— …Не замало? — пан Пущинський відразу ж закінчив питання замість неї, хоч вона збиралася сказати «не забагато».

А пані Пущинська додала:

— Так. Ми казали десять тисяч. Це якщо ваш хлопчик важить, бодай, кілограмів з десять, — і торгівля повернулася зовсім в інший бік.

— Кілограмів?! — ледве не скрикнула від подиву Люція.

— Ну, а як ви його збираєтеся продавати? За красиві очі? — і собі немов зчудувалася пані Пущинська, миттю витягла з кишені кантора, підчепила гачком за блакитний сповиток Марка й висмикнула з кошика.

— Що ви робите? — скрикнула молода жінка, намагаючись підхопити свого хлопчика, що гойдався в повітрі, підчеплений гачком за пелюшку. Проте їй це не вдалося, бо Марко вислизнув у неї з рук і вагою свого тіла дотягнув пружину кантора мало не до землі.

— Ого! — аж розкрив рота пан Маттей.

— П'ятнадцять з половиною! Маттею Івліоквивовичу, я думаю, він коштує дорожче! — з незрозумілим азартом промовила пані Пущинська і визирнула з ятки кудись вгору, де холодне бліде сонце затуляла єдина на все небо сіра, як купа пилюки, хмара.