Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
— У нас сьогодні подвійне свято, — сказав Микола Іванович, завідувач відділенням. — По-перше, ми тут усі дружно й заново відродили гарну дівчину — Поліночку. А по-друге, В’ячеслав Дмитрович іде у відпустку. Отож, дівчатка, поводьтеся як слід. Добре?
Засміялися й пішли. А я почувалася так, немовби мене переїхав поїзд. Здавалося, що важу кілограмів триста! Боліли не лише ноги, кожна клітинка тіла. Свідомість поверталася, і я мимоволі почала згадувати, що відбувалося протягом цих чотирьох днів. Але жодного натяку на те, що людина, з якою я прожила сімнадцять років, приходила сюди, не було.
А дійсність брала своє.
Спочатку я перезнайомилася з сусідками по палаті. Нас тут четверо. Ось Світланка, обидві ноги в гіпсі. Вона розповіла, що її збила машина, але водій виявився порядною людиною, привіз її до лікарні, оплачує потрібні медикаменти і приходить провідувати.
Галю побив чоловік-пияк. Лікарі підозрювали струс мозку, вирішили покласти сюди. Заразом нехай і мужик відчує, як воно жити без борщу та жіночої ласки. Він, мабуть, відчув це на всі сто, бо приходив до неї разів п’ять на день. То яблучок принесе, то цукерок, і кожного разу клявся-божився, що це в останнє він оту кляту горілку до рота взяв. Так тобі й повірили… Але видно, що добрий.
Третя сусідка — Марія Василівна. Свєта називає її бабою Марією. Галя — тіткою Марією. А мені ніяк не вдається якось простіше звернутися до неї — такою розумною й інтелігентною вона виглядає. Їй десь близько вісімдесяти, і лежить вона тут зі зламаною рукою. Найбільше мене вразив її погляд. Якийсь уважний, я б навіть сказала — чіпкий і щирий водночас.
На мене вона дивилася зі співчуттям та інтересом. Атож тоді всі дивилися на мене з інтересом, а дехто — й зі співчуттям. Мабуть, я змусила все село говорити про себе, така нагода — хай йому грець…
Відновлювала в пам’яті останні чотири дні… Невже жодного разу Олексій не прийшов? Та ні, цього не може бути. Напевно, я спала й не пам’ятаю. Все ж таки прожили ми з ним чимало, не може він мене ось так полишити… Але, як то кажуть, «кому щастя, тому й півень несеться…»
І тут я побачила його. Він зайшов до палати повільно, якось ніби крадькома. Мені все ще було погано — висока температура, біль, голод забирали геть усі сили. Він присів поруч. На мене не дивився.
— Як ти?
— Зовсім кепсько. Правда, лікарі сказали, що житиму…
Я навіть вичавила подобу посмішки.
— Кажеш, тобі погано, а мені ще гірше… — почула у відповідь.
— ???
— А втім, ніж жити калікою, можливо, краще було б…
— Це ти про мене?
— Ну, сама подумай. Та й обличчя… Ти в дзеркало на себе дивилася?
Про обличчя я якось не думала. Та й в дзеркало дивитися не хотілося.
— Іди геть… — ледве й спромоглася видушити, по обличчю потекли сльози. Ось вона — розплата…
Він пішов. Як потім стало відомо — назавжди. За ним зачинилися двері, а я, знемагаючи від болю, знову поринула у безодню марева…
Обстановка в районній лікарні була доброзичлива. Головний лікар із не надто милозвучним прізвищем Кріт був чудовим професіоналом. І, як мені здається, людиною мудрою. У всій області ця лікарня мала неабиякий авторитет і отримувала найкращі відгуки. Сюди на лікування прагнули потрапити навіть «сильні світу цього» нашого обласного центру.
Кріт зумів створити чудовий колектив лікарів, медсестер і санітарок, забезпечив їм непогані на той час умови для роботи. Вчасно платив зарплату. А гуманітарну допомогу з-за кордону, яку отримували тоді майже всі лікувальні заклади, вкладав у лікарню, а не до власної кишені.
Але вмів він і спитати з підлеглих. Я сама якось чула, як під час одного з обходів він говорив своїм колегам: «Робіть усе можливе, щоб хворим полегшало, бо вони вже й так страждають, що опинилися тут».
Рідкісні, на мій погляд, слова для лікаря, хоча, може, мені просто не траплялися інші лікарі. Хоч би як там було, але на шляху до мого одужання ще стояло чимало перешкод.
Уранці наступного дня після обходу наш молодий лікар із неймовірно блакитними очима, який чимось нагадував мені Араміса з «Трьох мушкетерів» (принаймні я так його собі уявляла за описом Дюма), приніс мені пляшечку з жовтуватою рідиною. Ще одну — з новокаїном. Зробив укол морфіну, не забувши нагадати, що сьогодні — останній день знеболювання, і завтра я маю якось обходитись без нього. І звелів звільнити ноги від бинтів.