Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
Отож одного ранку прокинулося село Червона Слобода — а пам’ятника нема, як і не було. Дуже скоро з’ясувалося, з чиєї це намови. І отця Іларіона взяли під арешт як «політичного». Просидів він у КПУ три дні й пишався своїм «політичним минулим». А народ потягнувся до нього. Авторитет і добробут червонослобідської церкви швидко пішли вгору. А відповідно — і кар’єра отця Іларіона.
Був серпень. Пообідня спека. Ми з сином обидвоє одягнені відповідно: шорти, легенькі футболки. Радію, що синок добровільно заповзявся мені допомогти.
Відтоді, як у нас із чоловіком з’явилися проблеми, хлопець став на його бік. У п’ятнадцять років не дуже розбираєшся, що відбувається. Крім того, в цьому віці хлопець завжди тягнеться до батька. Ох, як мені було гірко! Плакала, лаялась, чим лише погіршувала ситуацію. А нині я була абсолютно щаслива, бо люба моя дитина — ось вона, поруч.
Я висипала вміст мішка на землю та підпалила. Купа паперів, газет, якогось шмаття від старих шпалер… Сміття розгорілося швидко, син пішов за другим мішком, а я взяла граблі і почала підгортати попіл у купку. Помітила кілька пляшок і консервних банок. Одна пляшка була наповнена якоюсь рідиною і закрита пробкою. «Дивно, невже я могла викинути в сміття повну пляшку олії? — подумалось. — Треба викинути її з вогню, а то, боронь Боже, ще вибухне».
І раптом — ба-бах!!!
Я побачила величезну вогняну кулю, мої ноги були у вогні! Я намагалася збити вогонь, але нічого не виходило. Розповсюдився якийсь хімічний запах, дихати стало важко. Аж горло заболіло.
А ось ніг я чомусь не відчувала. Дивно, може, все це мені сниться?
Раптом побачила сина, який щодуху біг до мене. Він щось говорив, схопив мене за руку і потяг у будинок. Туди ми добігли швидко, і тут воно почалося…
Це був таки-и-ий біль! Син зателефонував до «швидкої», потім намагався допомогти, прикладаючи мокрі ганчірки до ніг, звідки звисали шматки шкіри. Я стогнала. Соромно було кричати. «Швидка» приїхала хвилин через двадцять, коли свідомість вже була готова покинути мене. Хай би краще відключилася, але ж ні-і-і… Я ледве-ледве дотупцяла «своїм ходом» до машини. У лікарні мені вкололи знеболювальне…
Лікарі, мабуть, подумали, що мене хтось катував, я намагалася їм пояснити щось, але від больового шоку і знеболювального наркотику свідомість відмовлялася мені підкорятися. Перед тим як поринути в забуття, майнуло в голові: «Слава Богу, що в той момент сина не було поруч…»
Того вечора Олексій так і не з’явився. Я то приходила до тями, то знову забувалася у важкому наркотичному сні. Мені намагалися ставити крапельницю, щоб вимити отруту з організму, але від крапельниць почалася аритмія серця. Температура підскочила за сорок. Не капати було не можна. Капати — теж. Чула, як лікарі сперечалися про щось біля мого ліжка, але ніяк не могла збагнути, про що вони. Врешті-решт краєчком свідомості вловила: лікарі розійшлися в міркуваннях. Одні хотіли перевезти мене до спеціальної опікової лікарні, інші були проти. Як би там не було, мене залишили тут. Іноді, приходячи до тями, я бачила лікаря — В’ячеслава Дмитровича. Він сидів поруч і тримав мене за руку, намацуючи пульс. Я скривила вуста у посмішку і знову відключилася. Як я потім дізналася, В’ячеслав Дмитрович провів отак чотири доби поспіль.
У районній лікарні, куди мене одразу привезли, тоді була лише одна палата реанімації. Але вона була зайнята післяопераційними хворими. Тому мене хотіли доправити до обласної лікарні. Питання в тому, чи довезли б? Як я дізналася пізніше, за ці чотири доби серце спинялося, як мінімум, разів десять. І тільки цьому лікареві я була зобов’язана життям.
Нарешті, на п’яту добу я прокинулася якась затуманена, але цілком при здоровому глузді. Лікарі саме робили обхід. Знаючи, що мій ослаблий, але молодий організм переміг смерть, заусміхалися.
— Доброго ранку, метелику! Як крильця, болять іще?
Я змогла лише розплакатися. Бурмотіла якісь вдячні слова, розуміючи, що жодними словами мою вдячність не передаси. Але лікарі — їх було четверо — розуміли все без слів. Вони були щасливі, адже їм удалося вирвати мене з пазурів смерті.