Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
— Тоді я прокинулася. Усе обличчя було мокре від сліз. На душі було так тяжко, наче я щойно поховала когось із рідних. І це відчуття залишається й дотепер…
— Я так і думала… — відгукнулася після тривалої паузи Марія Василівна. — А зараз я тобі дещо розповім, але ти, будь ласка, ні про що мене не питай. Я скажу тобі лише те, що можу сказати. Решту зрозумієш сама. Якщо не зараз — то пізніше. Слухай…
Я весь час спостерігала за тобою. Ти людина непроста, і недарма твоє життя сповнене усіляких складнощів. На все є причини. Але якщо ти не змінишся, себто не зміниш свого ставлення до людей і до життя, — то помреш. Чорний Бик — це твоя смерть. Ти мала вже померти. А чорний пес, який тебе врятував, — твій янгол-охоронець. Ти втратила його тієї ночі. Він поручився за тебе ціною свого життя і дав тобі ще один шанс. Але жити тобі тепер доведеться без нього. Я не знаю, що вже там було у твоєму житті, та щось ти зробила неправильно. Або ж просто не робила того, що повинна була…
— Не знаю, що я зробила такого поганого, щоб аж так… не знаю, — прошепотіла я ледве чутно і вибухнула сльозами.
Вони раптом ринули з моїх очей, немов злива. Я закрила обличчя долонями. Плечі здригалися все сильніше й сильніше. Я ридала, як маленьке дівча, в якого забрали улюблену ляльку.
А Марія, трохи помовчавши, усміхнулась і продовжила:
— А що ти зробила гарного? Знаєш, у теперішньому житті недостатньо — просто не робити поганого… Схоже, в тебе є якесь призначення. І ти маєш його виконати. Ти добра й розумна дівчина — немає жодних сумнівів. Але ти маєш довести, що все зрозуміла й готова до змін. Тобі буде дуже важко, іноді зовсім кепсько, бо в тебе немає більше твого захисника. Ти не помічала його, не прислухалась до нього. Зрадила його, але він усе ж таки вірив у тебе і пожертвував своїм життям в обмін на твій порятунок… Але якщо ти зумієш, якщо зможеш пройти крізь усі труднощі й змінитися, то він, твій янгол-охоронець, відродиться, немов птах Фенікс, і повернеться до тебе. Але ти всіма вчинками, точніше, думками й учинками, повинна довести, що гідна цього.
Усе, що я почула, звучало зовсім несподівано з вуст цієї жінки. Я чекала чого завгодно — міркувань про Бога, про церкву, про життя. Але такий напрямок розмови здивував мене надзвичайно.
— Вибачте, Маріє Василівно, а кому я повинна це довести?
— Полінко, я ж просила ні по що не питати. Але я відповім на твоє, у принципі, обґрунтоване питання: вважай, що ти повинна довести це передовсім самій собі. Коли навчишся чесно й щиро дивитися собі в очі, а точніше, в душу, — ти зрозумієш це. І життя твоє зміниться. Дуже. Якщо ж ти не зможеш цього зробити, то, як я вже казала, помреш. Хоча нехай це тебе не лякає. Усі рано чи пізно помирають. Це нормально. Природно. — Марія Василівна посміхнулась трохи сумно, але якось світло.
Я чомусь вірила кожному слову цієї дивної жінки, хоча все життя мене запевняли, що світ матеріальний, і ніяких там янголів, тим більше — «охоронців», — не існує. Я давно здогадувалась, що коли не почула б те, що вона мені щойно сказала, то померла б. Тому слухала дуже уважно. Мені так хотілося жити!
Окрім цього, я одразу згадала ще одну людину. Хоча нині вже не впевнена, що то була людина…
Я тоді навчалась в Уманському педагогічному училищі, мріючи присвятити своє життя вихованню молодого покоління. Вчилася добре, але, як і всі, мріяла про кохання. Хотілося відчути себе комусь потрібною, і цим — знову ж таки, як завжди — створювала собі проблеми.
Якось ми йшли з подругою центральною площею славного міста Умані — найбільш популярним місцем серед хлопців та дівчат. Люда (так звали мою подругу) була дуже гарна за тодішніми мірками і моїми уявленнями про вродливу жінку. Великі, виразно підфарбовані очі, тонкі брови, високе чисте чоло і довге шовковисте волосся. Я не заздрила, але кому не хотілося замолоду бути гарною, популярною й коханою? Тепер уже й не пам’ятаю, куди ми простували з цією дівчиною, але в моїй юній душі росли захоплення і гордість. Вона, така красуня, йде зі мною! У нас із нею — спільні справи!
Назустріч ішов якийсь чоловік. Виглядав він жахливо: дуже блідий, шкіра вся в плямах і струпах. Принаймні, я його таким бачила. Чоловік був геть лисий, хоча легкий пушок сивого волосся підкреслював неймовірну землисту блідість його обличчя. Я тоді ще подумала: цей дивний чоловік виглядає так, наче щойно виліз із могили. І коли він заговорив, то моє тіло вкрилося сиротами. Голос, глухий і невиразний, звучав ніби з-під землі…