Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
О! Згадала! Райка Єрьоміна! Вона, здається, працює з ним у лабораторії. Щось зачастив він їй телефонувати. І саме їй, а не чоловікові Ігорю (це було б логічніше), — тож вперед!
— Алло, Раєчко? Привіт, сонечко, як ся маєш?
— Ой, Полінко, здрастуй! І не питай. З Ігорем мало горщики не побили, — починає «з порога» приятелька.
— А що сталося?
— Слухай, це не телефонна розмова…
— Тоді заходь до мене. Потеревенимо, згадаємо літа молоді…
— Я із задоволенням. Гаразд, завтра ввечері, о п’ятій.
— Чекаю.
Рая — русява блондинка з гарною фігурою. Великі сірі, старанно підведені очі. На мій погляд, може, трохи занадто, але нехай, приятелька ображається, якщо я щось зауважу стосовно її макіяжу. Отож мовчу, це зараз мене найменше хвилює.
Я вдаю щиру радість:
— Раєчко! Скільки ж часу ми не бачились? Скучила страшенно! (Господи, прости мені мою нещирість.) Проходь. Та давай одразу на кухню. Мабуть, голодна?
Кухня — якнайкраще місце для таких розмов. Дуже сприяє щирим сповідям. Розбовкаєш навіть те, про що й не збиралася.
— По чарчині?
Після третьої Райка розтанула й почала жалітися:
— Ти не уявляєш, Полінко, мій Ігор приревнував мене. І до кого б ти думала? До твого Олексія! Ну зробив він із мене декілька симпатичних фоток. Та й що? Ну телефонуємо одне одному… Так працюємо ж разом…
«Цікаво, невже вам не вистачає часу наговоритися на роботі?» — думаю собі, але не забуваю підливати в чарки — «за нас гарних».
Ой, справедливе прислів’я, яке застерігає: не кажи своїй подрузi… Але Раїса чи то не чула його, чи то випите робило свою справу, отож продовжувала:
— …Ну, ми ж не можемо на роботі теревенити про особисте. І взагалі, не про мене йдеться. Це я для Маринки старалася… — і прикусила язика.
Бісова Райка, мабуть, зовсім не петрає, з ким п’є і про що базікає.
— Уявляєш, чоловік її покинув, коли в них донька народилася — шість років тому, — і дременув до Ізраїлю. Жіночка стільки років сама, жоден мужик і на поріг не навідувався. А тут — Олексій. Його благовірна така… Ой… Ти вибач, Поліно. Це я про іншого Олексія, не твого, — белькотіла Раїса. — Щось я засиділася…
Вона спробувала підвестися на рівні. Але я рішуче спинила її.
— Сиди й не рипайся!
Зібрала всю свою витримку, згадала педагогічно-психологічну освіту і недбало кидаю:
— Та, заспокойся ти, Раю. Ми ж з тобою подруги як-не-як. Ну що то за чоловік, що у гречку не стрибає? Мені вже воно все’дно, але Вовку, сина, шкода. Чотирнадцять хлопцеві, не розбереться до пуття — все життя може шкереберть піти. А давай ще по одній? За дружбу… За справжню, жіночу…
Раїса, знаючи мою, м’яко кажучи, емоційну вдачу, дивиться на мене оторопіло, як кролик на удава, а я товчу своє:
— Та я вже давно не хочу нічого. Якщо він отій Марині потрібен — нехай. Певна річ, самій не солодко. А мені б поговорити з нею лише. По телефону… Ти, Раю, любесенька, телефончик напиши, га? Я нікому — нічичирк. У тебе ж донька росте? Ти ж хочеш, щоб вона щасливою була? Мужики — вони всі сволота, а ми, жінки, маємо одна одну підтримувати.
Цікаво, звідки в мене тоді такі думки з’явилися? Ні, точніше, не думки, а просто слова. Подумки я оту Райку «розмазувала по стіні», і мені навіть здалося, що вона прочитала все це в моїх очах. Вона повільно взяла ручку, яку я їй простягла, папірець і написала номер телефону. Я подумала: «Дай Бог, щоб це був той телефон, інакше я тобі…»
Тьху, жіноча солідарність… «Не кажи своїй подрузi…» Убила б…
Телефон виявився саме той. Я вже давно зауважила, що коли сильно чогось захочу, то воно здійснюється. Спочатку я гадала, що це просто збіг. Але тепер я знаю точно: ми самі ліпимо свою долю. Своїми думками, рішеннями, вчинками. Окрім того, існує ще щось, чого я до решти не розумію, але знаю точно, що воно в мене є. Чи то сила якась, чи енергія — називайте як хочете, але знаю точно: воно є. Треба буде згодом розібратися, що це таке і з чим його їдять.
Отож я, вдаючи із себе працівницю міської АТС, телефоную недбало-діловито:
— Вас турбує абонентський відділ міської АТС. Прізвище?
— Шалімова.
— Адреса?
— Та у вас має бути адреса… — невпевнено-слабко протестує голос.
— Дівчино, мені нема коли з вами теревенити! Кажу: ми перевіряємо близько двох тисяч номерів, уточнюємо координати абонентів. Тож ваша адреса, прошу? — наїжджаю я.