Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
— Вулиця Кононова, 2, квартира 7…
Усе. Крапка. Господи, скільки сил забирає ця боротьба з собою! Головне — навіщо? Усім давним-давно відомо: якщо мужик вирішив накивати п’ятами — не втримаєш нізащо. Однак чому він бігає туди й сюди? І чим вона краща за мене?
Підходжу до дзеркала і бачу — приємна на будь-яке око. Струнка спортивна фігура (все-таки — майстер спорту зі спортивної гімнастики колись), довгі красиві ноги, високі груди, обличчя із виразними карими очима… Та й макіяж я вмію зробити. Пишні звабливі губи. Може, й не красуня, але коли проходжу повз компанію чоловіків, то відчуваю їхні погляди. А якось Олексіїв начальник зауважив: «Є дуже вродливі жінки. Подивишся — таки гарна!.. А є ніби й не красуня, а пройде повз мужиків — усі стрілки на північ.
Це він про мене. То якого ж греця моєму благовірному треба? Яка ж тоді ота Марина, що він мене, отаку, матір його сина, на неї проміняв? Зірка голлівудська, чи що?
Біль, образа, самотність напосілися на мене так, що я залилася гіркими слізьми. Коли наплакалась досхочу, згадала: сльозами горю не допоможеш. Треба якось діяти…
Згадалась Іринка Романова. Вона таки мудра. Ми ще зовсім молоді тоді були, десь років по двадцять два — двадцять три. І вона якось зауважила: «А мені головне — щоб переступивши поріг Сашко залишав усе налипле за порогом і був увесь мій. А вже що він там без мене витворяв, то його справи, якщо він був при цьому щасливий». Мабуть, любила вона його до нестями. А може, так і слід? Цікаво, як вона зараз? Хочеться сподіватись, що все в неї добре. Ось упораюся з цією веремією і обов’язково навідаю її. Ох і посміємося ж ми з усього! Та ні-і-і, я не можу так, як вона — ревнощі печуть душу, виїдають усі мізки. Ані їсти, ані спати — жити не дають!
Так. Усе. Зібралася. До верстата, тобто до дзеркала. Макіяж має бути бездоганним. Зачіска й одяг — звабливими, трохи викличними. Чоловік зараз на роботі, отже, вона вдома сама. Цікаво, чому вона вдома сидить? А як же вона живе? Напевно, він гроші їй дає… Звісно! Тут копійки економиш, працюєш, як рабиня Ізаура, а ця пані сидить собі вдома, та ще й моїм мужиком тішиться! Де ж ота справедливість? Та й не надто їм там на заводі платять. Зарплату ще тільки за травень виплатили, а на календарі вже серпень. Ага, тож він їй квіточки на мої гроші, мабуть, купує? Ну, люба, отримаєш ти квіточки! Від мене особисто. На могилку. Ні! Стоп. Так не можна… А власне, чому не можна? Їй можна, а мені — ні?!
Отак, накрутивши себе далі нікуди, виходжу з дому, купую гвоздички. Я їх ненавиджу. Навіщо купую? Не знаю…
Як я дісталася за потрібною адресою — не пам’ятаю. Дзвоню.
Двері відчиняє така собі субтильна «сіра мишка». Навіть передні зубки випинаються, як і належить миші. «От би зараз по цих зубах… — майнуло в голові. — Господи, і він мене? На цю… мишу?!»
Мене накрила хвиля зловтіхи і самовпевненості. Я поставила ногу між дверима і з нахабною посмішкою тицьнула квіти.
— Ну, здрастуй, Марино, — кажу.
У «миші» — питання в очах, затим — переляк. Вона намагається зачинити двері, але куди там їй!
— Побалакаємо? Щоб усі сусіди чули, чи, може, всередину пустиш? — питаю. — Попереджаю: голос у мене… Гучний.
Схоже, я ввімкнула свою «енергетику». Марина, не зводячи з мене сповнених жаху очей, повільно пропускає мне поперед себе. Я продовжую посміхатися, і це, напевно, дещо заспокоює її. Як би там не було, вона промовляє:
— Мені Альоша казав, що ти вродлива. І ось тепер ти, така гарна, стоїш переді мною, у моєму домі, а чоловік твій таки надає перевагу мені. Сказав, що не хоче жити зі шльондрою, нехай навіть і красивою…
Ох, даремно вона це… Моя рука з квіточками раптом сіпнулася, і… хрусь! — заїхала «миші» прямо в ніс.
Колись я встрявала в бійку ще змалку — з хлопчиськами, захищаючи свої іграшки і свою гідність. Нема кому було мене захищати. Батьки розлучилися, татко був на двадцять п’ять років старший за матір. Вона його зраджувала. Але коли застала його ось із такою ж «мишею», залишила мене, дев’ятимісячну дитину, у своєї матері — моєї бабусі. Та й подалася світ за очі влаштовувати своє життя і якось забула про мене.
Але зараз я лупцювала суперницю нещадно, аж поки на підлогу щось не впало. Цок, цок! Вибитий зуб і кров у неї на обличчі повернули мене до тями.
Різко розвернувшись, я залишила квартиру. Вийшла на вулицю й кинула понівечені квіти у смітник. Вони, поламані, наче дивилися на мене із осудом.
Уперше за декілька місяців я відчула полегшення. Навіть радість. Так он яке воно, почуття помсти!