Olya_#1
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Olya_#1». Краткое содержание книги:
Гострий сюжет, яскраві постаті героїв та їхні карколомні пригоди, калейдоскопічне тло створеного автором феєричного світу — то все лише засіб, щоб замислитись над сьогоднішнім буттям.
«Вона спить? — подумав Макс. — Дрімає?»
Насправді Оля синтезувала в своїй ЦНС принципово нову форму ботів. Зламати фірмову тачку Chrysler було далеко не так легко, як перепрошити якісь примітивні шпильки — мобіль мав власну хитромудру імунну систему і тут потребувався творчий підхід… Але Оля знала базові алгоритми і мала досвід, зрештою — людина, що фактично була її названою матір’ю, в юності зламала і викрала не одну сотню тачок, така вже була в неї спеціалізація в їхній… як там Макс сказав? Банді?..
Вона просиділа хвилин двадцять, і «рій» був готовий. Тепер лишалось тільки…
— …Зробити «мус», — мовила вона мляво і розплющила очі.
— Що? — спитав Макс.
— Коханий, — одповіла вона так само дещо мляво, — візьми, будь ласка, «masterok» і підійди до мене.
Він виконав.
— Що тепер?
Вона кволо піднялася, повернулась до нього спиною і закотила сорочку — оголила худорляву бліду спину.
— Вколи, будь ласка, мене між хребців.
— Що? Навіщо?..
— Не переживай, там все налаштовано, — вивела вона глухим голосом. — Ти маєш взяти в мене трошки спинномозкової рідини, мені самій незручно, окей?
Він виконав, хоч і з певним острахом.
Оля розвернулась до нього і клацнула пальцем коло свого вуха — тут же немов прокинулась, як і тоді, вранці.
— Та-ак… — промугикала вона діловито і забрала в хлопця інструмент.
Вона знов виприснула вміст ін’єктора в термос із тією своєю «закваскою», ще щось там налаштувала… Тоді веліла почекати ще хвилин зо дві. Тоді викачала з термосу в ін’єктор усе, що в ньому було і… вприснула те все в товсту судину машини, потім залізла під опори і залатала ту судину назад в корпус.
Потому вона своєю ID-карткою знов активувала мобіль. Габаритні вогні мобіля засяяли, двері піднялись, і Макс із цікавістю зазирнув у салон. На всіх дисплеях він угледів Олю, що всміхалась до нього та слала йому повітряний поцілунок…
Вилетіли в ніч. Так розпорядилась Оля. З вечора вона сама дистанційно завантажила багажник «доджа» найнеобхіднішими речами, а тоді віддала наказ мобілю чекати на даху. Взяла Макса за руку — так вони і вийшли з номера… На готельній парковці в цю глуху годину було досить тихо, безлюдно. Легенький вітерець доносив із зеленої зони тонкі тривожні пахощі пізнього літа, а нічний мегаполіс знай собі палахкотів навкруг ядучою рекламою, вервицями транспортних потоків — застував собою досвітнє небо.
Оля спинилась і глибоко вдихнула, так і тримаючи Макса за руку.
— Хвилюєшся? — спитав він, трохи міцніше стискаючи їй зап’ястя.
Вітер доніс знизу якийсь неясний звук — чи то тріск цвіркунів, чи кумкання жаб в затхлих озерцях, а чи, може, й просто шелест висохлих трав…
— Та ні, — вона мляво всміхнулась і кивнула. — Вперед.
У мобілі Макс усівся на місце оператора, а Оля на пасажирське, проте керувала фактично Оля — машина виконувала попередньо завантажену програму. Опустивши дверцята, «додж» одразу ж пригасив освітлення салону і яскравість дисплеїв, а тоді почав полого набирати висоту, не пірнаючи ні в один із численних мерехтливих потоків над містом.
— Я так розумію… — тихо мовив Макс, — ми летимо не на гравімагістраль?
— Ні, — так само тихо мовила Оля і знов легенько всміхнулась. — Парадний вхід тут не найпростіше рішення. Смоленськ — це ДМЗ, а не звичайна конгломерація, в які ти міг літати раніше, тож…
Макс поблажливо прихилив до неї голову.
— Словом, зайшовши зі Стокгольма чи Вроцлава, ми матимемо купу проблем. Поліція, глобальна й муніципальна, військово-цивільна адміністрація, миротворці, управління внутрішньої безпеки і таке інше — там купа контрольних служб, і взагалі туди не так просто потрапити. Ну…
Оля видобула з-під светра ланцюжок зі своєю ID-карткою.
— Я б могла потрусити перед їхнім носом оцим, але тоді тут, у Мюнхені, мені б довелось пояснювати купі людей, на біса я це зробила. Тому ми вчинимо хитріше — зараз ми наберемо достатню висоту і станемо в військовий ешелон на Гомель…
— А хіба на це…
Почав було Макс, але Оля його перебила.
— Авжеж, на це також потрібен дозвіл. І зараз я, як і обіцяла, починаю пояснювати тобі, на біса я зламала твою тачку.
Вона ізнов усміхнулась, але вже не ото так мляво, а скоріше азартно.
— Це насправді найважливіше. Дивись, наша тачка…
Вона повернулась і прихилилась ближче до Макса.